“Ти все одно з ним не будеш жити, повернешся додому”, – такі слова я почула напередодні шлюбу від мами.
З цим і живу досі.
Весілля відгуляли у мене на подвір’ї за старим звичаєм – у шалаші. Прийшло пів села під весілля: виносили і пляцки, і закуску, і до закуски. Ну і вкінці, як же весілля без “шарпанини”. Один словом – все було.
Батьки дуже втомилися, бо навіть не присіли, господині помагали. Вони бачили, що свати якісь дивні люди. Навіть не поцікавились чи потрібна допомога!
Павло, мій чоловік, нічого не сказавши, за весільні гроші оплатив музикантів і відеооператора, хоч мав мати свої на це кошти.
Перед весіллям свати казали, що до борщу виділять курку і когутика. Обіцяли і не зробили. Мої батьки були вже тоді здивовані.
“Але нехай, обійдемось”, – сказав тато.
Після весілля зібрали придане і я “поїхала в невістки зі сльозами на очах”.
Батько казав: “Марічко, ти сильна у мене донечка, візьми себе в руки – все буде добре!” Я прийшла у чужу мені хату, свекруха стелила ліжко, а постіль була якась брудна, не хотіла навіть лягати. Коли вона вийшла, тоді сказала до чоловіка:
– Павле, нам подарували постіль, давай поміняємо.
– Гаразд, Марічко, – відповів він.
На вихідні ми їздили до мене в село, до батьків – я була щаслива!
Минуло три місяці після весілля. Одного разу мої батьки дали нам аґрусу, вишень і ми їхали з цим додому, перед самим порогом пакет розірвався, аґрус розсипався, а Павло тоді рознервувався і вперше “це” зробив… Бо я “розталяпа”… Так він мене “вчив”.
Я не думала, не сподівалася такого від нього. З плачем побігла на останню електричку. Приїхала додому, батьки були дуже схвильовані. Та що тут поробиш?
Зранку Павло приїхав за мною, просив вибачення, сказав, що погарячкував і таке більше не повториться.
Повірила. Пробачила.
Почали знову щось планувати, міняти, робили ремонти, готувались до приходу на світ нашої першої, наймилішої, найгарнішої дитинки. Щасливим був цей день, коли на мене поклали первістка – синочка!
Приїхавши додому, побачила, що чоловік на кухні вікно міняє. Зраділа. Як виявилось потім, він замовив вікна на всю хату, а зі мною не порадився. Було мені прикро за це, бо знала, що нема у нас стільки грошей.
Пройшов час – отримала першу виплату на дитину, не могла забрати гроші, тому пішов Павло. А коли він повернувся, то приніс маленьку суму, сказав, що за вікна віддав.
“Як ти міг таке зробити? Це ж дитячі гроші, ми мали ліжечко дитині купити, візочок…”
“Тихо! Ліжечко є на горищі, мене ще в ньому колисали, а візочок позичимо”, – так відповів Павло.
Не хотіла нічого чути, не могла сприйняти те, що вчинив. Хотіла втікати з того дому, але маленька дитинка. Все життя отак у шлюбі. Свекруха і свекор не втручаються.
Мама каже: “Марічко, маєш мовчати заради дитини! У Андрійка має бути тато. Навіть не думай про розлучення! А скільки у житті ще буде…”
Правду кажуть, що мамине благословення і молитва дуже багато вартують.
Може, моя мама не молилась за мою щасливу долю, а може я маю те, на що заслужила?
Автор – Наталя
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
