Після відходу чоловіка в інший світ, дочка запропонувала продати квартиру і переїхати жити до неї. Я довго шукала плюси та мінуси, і таки погодилась. В її будинку є все: пралка, сушка, робот пилосос, кавоварка, живи та радій. Ти минуло стільки часу, а я досі почуваюсь, як в гостях. Мій світ перевернувся з ніг на голову, коли я вперше приїхала в рідне місто, щоб провідати на річницю чоловіка.
Я завжди сподівалася, що ми з чоловіком постаріємо разом, але доля розпорядилася інакше. Володя пішов з життя два роки тому, він ліг у лікарню на кілька днів на обстеження і не повернувся.
Це було дуже важко пережити що мені, що нашій дочці. Чоловік був життєрадісний, повний енергії, і нічого не вказувало на те, що його скоро не стане. Він пішов з життя на самий Старий Новий рік, 14 січня.
Наступні місяці також були для мене дуже важкими. Моя дочка жила в іншому місті, за сто кілометрів від нас, і я раптом залишилася сама. Якби в мене не було роботи, я б, мабуть, зійшла з розуму. Я намагалася якомога більше часу проводити на роботі, і донька приїжджала до мене час від часу. Але я не могла її так турбувати, я сама запропонувала залишити це так. Що я подбаю про себе.
Минулого року вона приїхала до мене влітку з чоловіком і двома синами на цілий місяць. Матвійкові – 11, а Лук’янчику 9 років. Я варила, пекла, доглядала за ними, і це допомогло мені відігнати найбільшу печаль. Але вигляд порожнього стільця за столом все одно був дуже болючим. Тоді моя дочка запропонувала переїхати мені до них.
Вони з чоловіком живуть у великому двоповерховому будинку, нагорі є вільна кімната для гостей. Я буду мати спокій і в той же час я не буду одна. Я багато роздумувала, шукала плюси і мінуси. Зрештою я погодилася, враховуючи ще й те, що ось-ось повинна була вийти на пенсію.
Відносно швидко і вигідно я продала свою квартиру, частину грошей віддала доньці, а восени змінила рідне місто на нове місце проживання.
У мене гарна, простора кімната, на поверсі також є туалет. Дочка, зять і онуки зустрічаються практично тільки на кухні, в іншому мені вистачає усамітнення.
В будинку все дуже сучасно: робот пилосос, пралка, сушка, кавоварка. Словом, можу жити, як королева і любуватися дітьми та онуками. Але при тому… я вже який час тут живу і досі відчуваю себе в гостях.
Найгірше, що я далеко від дому. З новим містом у мене немає ніяких зв’язків, окрім моєї доньки та її родини. Я не відчуваю жодного зв’язку з вулицями та місцями, не маю про них спогадів. Не знаю, чи сумую більше за квартирою, чи за містом, де я виросла, де зустріла свого чоловіка, де й сьогодні живуть мої колишні колеги, сусіди, знайомі.
Я не кажу дочці про свої почуття, не хочу її обтяжувати. До мене всі добре ставляться, привітні, пристосовуються до мене. Ну, мені це дуже подобається.
Після Різдва, коли наближалося 14 січня, я відчула таку величезну млявість, що довелося сісти в поїзд і їхати додому. Я сказала дочці, що мені потрібно піти до останнього місця спочинку Володі, а ще я хотіла прогулятися тими вулицями, де я все знаю і люблю.
Я стояла на тротуарі і дивилася у вікна своєї колишньої квартири. Було світло, ялинка теж блимала, і мені дуже хотілося піднятися на ліфті, відімкнути її своїм ключем і бути вдома. Мені було важко на серці, коли я зрозуміла, що мушу сісти на потяг і знову поїхати туди, де я відчуваю себе такою чужою.
Я не хочу розчаровувати своїх близьких, але я дійсно думаю про те, щоб повернутися. На квартиру, де я провела найщасливіші роки з коханим чоловіком, не вийде, але хоч однокімнатну квартиру десь поруч зможу купити. Однак я боюся, що знову буду почуватися самотньою…
Фото ілюстративне спеціально для
