Після всього, що я наслухалася від Тетяни Іванівни, я ще повинна їй вклонитися і щиросердечно зізнатися, що винна у її самотності? Ні, такого не буде. І нехай всі родичі мені в один голос твердять, що я єдина невістка, і повинна все зробити по-Божому – я не можу. І скажу одразу, що чоловік підтримує мене в цій позиції
– Ну не можна ж так! Вона ж йому рідна людина! Роман має право, щоб в будинку, який він купив за свої ж гроші, жила його мама на старості років, – таке я все частіше чую від родичів чоловіка, та й знайомі мої мене засуджують за спиною, хоча вголос ніхто особливо нічого і не говорить.
А справа в Тетяні Іванівні. Вона вже не молода – 83 роки, а що найгірше, вона надзвичайно повна. Через цю повноту вона часто хворіє…
Десь близько року тому в родині Романа всі заговорили, щоб ми забрали його маму до себе.
– Яка різниця, що ти кожного дня її провідуєш. Догляд за такою людиною потрібний цілодобово. Твій Роман у неї єдиний син.
Так, мій чоловік – єдиний син Тетяни Петрівни, а я – єдина невістка, а ще є єдиний онук. І свекруха останні років 5 не покидає меж своєї квартири – ноги…, та й просто ходити з її вагою важко.
А почалася наша історія 30 років тому, коли мама чоловіка була в тому віці, в якому я зараз, енергійна, владна і здорова.
– І кого ти мені привів? – примружилася мама мого нареченого, – Це ось для “цієї” я на тебе життя поклала? Почувши подібне, я розвернулася і пішла в бік автобусної зупинки. Свекруха тоді жила в невеликому, але заможному селищі, в своєму величезному будинку: чоловік був при хорошій посаді, так що і після його відходу Тетяна Іванівна не бідувала.
Роман мене наздогнав, ми поїхали разом. У мене чоловік не мамин синочок, але він м’який за характером, вихований у повазі до старших.
– Не звертай уваги, – намагався він заспокоїти мене, – мама просто така.
Ми одружилися, потім важко збирали на своє житло, мама чоловіка ні копійкою не допомогла. Потім чоловік став моряком, бувало по 8 місяців на хвилях гойдався, зате ми купили квартиру, яку через кілька років продали, щоб добудувати наш власний будинок. В гості до Тетяни Іванівни ми приїжджали рідко, відносини між нами так і не склалися.
То вона чоловікові моєму дурниці про мене складала, нерви мотала, коли він з рейсів приходив, то знайомим розповідала про те, що син би їй і допомагав, але невістка не дозволяє. А як не допомагали? Захотіла мама в місто до сина перебратися, а грошей від продажу будинку не вистачає, і добре так не вистачає: -Дайте, – каже, – я ж знаю, у вас є, а я на внука квартиру запишу!
Ну логічно ж, ми даємо левову частку суми, син і онук у Тетяни Іванівни єдиний. -Ні, – раптово говорить у нотаріуса, – я не згодна! На мене треба писати. Племінниця сказала, що випадків, коли бабку потім в будинок для людей похилого віку відправляють – мільйон! І потім, я хочу квартиру залишити тому, хто буде за мною доглядати! І господинею бути хочу. Обдурите мене, обдурите і з чим я залишуся?
Було це 18 років тому. Так незручно було, вся контора і численні клієнти в черзі чули цю історію. Записали квартиру на маму. Вона поспішала в’їхати, ремонт всюди закінчити не встигли.
– Жити можна й добре! – говорила, – Не хочу в селі, хочу в місті і швидше. А через місяць почалося: Купили мені квартиру, як собаці кістку кинули! Плитка у ванній відлітає, паркет скрипить, балкон не засклений! А що поробиш? Син в рейсі був, невістка вибирала варіант, спеціально мене в халупу поселила.
– Не вартує квартира таких грошей, Надя, племінниця, так мені сказала! А невістка зробила вигляд, що вони більшу частину грошей мені додали, ще й записати хотіли на внука від цієї…
– Мамо, – говорив чоловік, – тобі не соромно? Ти ж сама приїжджала дивитися цю квартиру, вже при мені, тобі ж подобалося? Ну давай ремонт зробимо, плитку поміняємо, лоджію зробимо, паркет перестелимо?
-Мені шкідливо дихати пилом і фарбами! Не треба, так вже тепер доживу, зате невістку обрадую – спадок залишиться.
Скільки всього було – не розкажеш. До нашого з Романом сина Тетяна Іванівна ставилася так: немов його і немає.
Це у племінниці Наді діти були хороші, їм подарунки купувалися, а дату народження свого онука бабуся плутала.
-Так спеціально вона придурюється! – говорила моя мама, – Нерви тобі мотає.
Так воно і було. 5 років тому стан здоров’я свекрухи погіршився. Ну а скільки можна їсти сало з пампушками?
Я було почала ходити до мами чоловіка і готувати те, що доктор прописав, так отримала: -Ти мене голодом мориш, поки Роман в рейсі! Добре хоч Надя іноді заглядає і приносить мені те, що я люблю!
-На здоров’я, – кажу, – більше не буду рватися на 2 сім’ї готувати.
– А я так і знала, що ти мрієш мене зі світу зжити!
Ще через рік постало питання, що добре б Тетяну Іванівну взяти до нас: будинок великий, за нею догляд потрібен і спеціальна дієта. Чоловік мене попросив, заради нього, мати ж.
-Вона вже згодна на все! – сказав Роман, – Я з нею говорив, вона все зрозуміла. – Добре, – кажу при Тетяні Іванівні, – у мене всього дві умови: на кухні у своєму будинку готую тільки я, ніяких пирогів, сметани з салом та іншого. І друге: ніякої племінниці Наді в моєму домі!
– Це що ж, – обурилася Тетяна Іванівна, – я не господиня буду? У будинку свого сина по одній дошці ходити? І на кухню не можна, і Наді до мене в гості не прийти? Ні, так я не згодна!
– Ну ні так ні. А господиня в моєму будинку вже є, – відповідаю.
Свекруха залишилася у себе, якщо чоловік відчалював в море, я до неї ходила: вимивала, готувала, ночувала з нею. Надя в основному тільки по телефону проявляє участь у долі улюбленої тітоньки. Але так проявляє, щоб я чула.
– Ой, Надійко, – зі сльозами в голосі голосить мама чоловіка, – якби тільки знала, як мені нудно! Все болить. Ця? Ця все робить. Але так робить, що мене ще й нудить. Готує бурду, ковбаски копченої – не допросишся. Цукерки за рахунком видає. Бачити не можу вже її кефір! Ти прийдеш? Коли? Через тиждень? Не можеш, робота? Ой добре, принеси мені торт, мені навіть снилося сьогодні, як я їм торт!
– Так їжте ви вже, що хочете! Хоч торт, хоч сало з ковбасою, – думаю, – Надя живе в 15 хвилинах їзди, а мені до свекрухи 40 хвилин, але Надя раз в місяць – це свято, а я зі своїм щоденним доглядом – зі світу її зживаю. Останньою краплею був дзвінок Наді при мені: – Ланцюжок з хрестиком пропав, – повідомляла племінниці свекруха, – ну, а хто? Ти була і ця… Хто ще візьме. Я завжди його на тумбочці тримала, а сьогодні – немає. Заснула і не чула вчора, як йшла невістонька моя. Дочекатися не може, коли все і так їй дістанеться.
Мовчки ставлю перед свекрухою їжу, нахиляюся і поруч з тумбочкою піднімаю ланцюжок з хрестиком.
І ось скажіть мені, після всього що я роблю, і терплю, я ще повинна їй вклонитися і попросити, щоб вона перебратися до нас жити?
А, ще одне, чоловік мене у всьому підтримує, бо добре знає характер мамусі…
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
