Пів року тому полинув на той світ мій свекор. Ну як свекор, колишній. Але види на його майно я маю! Син підтримував стосунки з бабусею та дідусем, Назар – єдиний онук.
З колишнім чоловіком не спілкуємося, та й нема чого спілкуватися. Він опустився на абсолютне дно, живе з батьками.
Коли свекор представився, виявилося, що займатися організацією прощання до ладу нема кому. Свекруха не в кращому стані, займалися тим всім я і найближча сусідка.
І от підходить до мене свекруха Наталя Степанівна: “Займися спадщиною, вже мало я проживу. Нехай моя частина залишиться внуку”.
Отже, двокімнатна квартира. Спадщина на неї і сина, вони перша лінія. Поспілкувавшись із юристом, розумію, що мій колишній свою частку спустить дуже швидко, кредитів там вистачає. Впіймала його відносно адекватним, поговорили, він присягається: все синові! Добре. Довезла їх до нотаріуса, переоформили всю спадщину на онука, йому 19.
І тут у колишньої свекрухи почалося:
“Ой, я не знаю, що я підписала, а раптом ми залишилися на вулиці!”
Заспокоюю, переконую, що онук ніколи так не зробить, що він просто документально береже майно тощо. Начебто заспокоїлася.
Машину правильно було б продати і віддати ці гроші свекрусі. Але її син, тобто мій колишній, уже комусь пообіцяв її за 200 доларів, навіть документи віддав. Благо, сусідському хлопцю, він їх повернув свекрусі, поки машина стоїть.
Що мені із сином робити? Що буде з усіма документами, коли мине півроку? Як і за скільки продати машину, поняття не маю, щиро кажучи. Яка процедура переоформлення, скільки коштує така машина.
Що робити свекрусі? Продавати, міняти квартиру вона не хоче. Але й жити із сином вона дуже втомилася і я її розумію. Наталя Степанівна має дачу. Але без чоловіка вона там безпорадна, магазин за 5 кілометрів, ліс. Вона все життя була за чоловіком, він все вирішував, бачу, що їй важко приймати якісь рішення. Запитує мене.
А я єдине, що хочу, це відвезти її сина кудись у притулок, щоб вона могла видихнути і ні про що не думати. Але ж не візьмуть, бо не одинокий.
Що підкажете? Я просто загрузла в цьому всьому.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Недавні записи
- На кухні, обійнявши голову, сидів Борис, а над ним заводила мама. Виявляється, Анна, дружина брата, подала на розлучення. – Я в одних шкарпетках від неї пішов. Ні на що не претендую, а вона ще хоче на аліменти мене подавати? – А що такого ти купив, може цю квартиру? Чи хоча б ремонт зробив? – І тут включилася мама. – Як, Лідо, ти язика прикуси! А утюг разом з дошкою хто купляв? – Ви б ще набір з горняток згадали, який зі свого серванту витягнули і невістці передарували
- Коли я злягла з температурою, то запитала по телефону у зятя, чи може він купити мені трохи їжі та піти в аптеку. Він це зробив. Мені здається, він був дуже щасливий мені допомогти. Але вже ввечері Анна зателефонувала і сказала, як я смію її чоловіка використовувати в своїх цілях. Вона навіть не запитала, як я себе почуваю, чи чи потрібно мені ще щось. Я відчуваю від неї великий холод. Та незважаючи ні на що, я повинна мовчати, бо інакше Анна заборонить мені бачитися з онуками
- Під час розмови з донькою про майбутніх онуків, я почула те, чого найбільше боялася. Вероніка сказала, що не хоче мати дітей, мовляв, від них немає жодної користі і взагалі, я можу про це забути, адже нова посада доньки передбачає, що дітей в неї не буде ще років зо три. Не знаю, що робити. Як пояснити дорослій доньці, що діти це чудово? Я відчуваю себе трохи винною у всій цій ситуації. Моє минуле життя сильно вплинуло на дочку
- Через халатність лікарів наша донечка відправилась на небо. Одному Богу відомо, що творилося в моїй душі. Не обійшлось і без допомоги спеціалістів. Незважаючи на те, що суспільство наполягало перегорнути сторінку і спробувати ще раз, я слухала своє серце. Діток в нас з Антоном так і не має. І все б нічого, якби не ця переселенка з трьома дітьми, за якими вона зовсім не дивиться. Одного разу я була з ними на майданчику. Олежик забруднив сорочку, а я хотіла йому допомогти
- Як тільки мами не стало, ми почали сперечатися з братом і сестрами, а всіх нас четверо, за спадщину. “З чого ти взяла, що цей перстень має належати тобі? Мама нераз говорила, що він мій!” “А ти думаєш, чого Андрій так до мами в останні дні приїжджав?” І це ще діло не дійшло до нерухомості. Колись, наша дружня сім’я, переросла у велику “бурю”. Все це тривало до того часу, поки не сталося найгірше – не стало нашої сестри Марти. На прощальній церемонії нас ніби осінило