fbpx
життєві історії
Пів року тому я продала переселенцям з Харківщини свій будиночок в рідному селі у Вінницькій області. Я пропонувала жити, скільки треба, безкоштовно, але вони самі захотіли викупити його. Гроші я відклала собі на доглядальницю, адже у дітей ніколи немає часу. А син випрошує, мовляв, свою велику зарплату військового на борги, а невістці в Польщі я могла б і допомогти

Пів року тому я продала переселенцям з Харківщини свій будиночок в рідному селі у Вінницькій області. Я пропонувала жити, скільки треба, безкоштовно, але вони самі захотіли викупити його. Гроші я відклала собі на доглядальницю, адже у дітей ніколи немає часу.

А син, який зараз служить на передовій, випрошує ці гроші у мене, мовляв, свою велику зарплату військового він на погашення боргів спрямовує, а невістці в Польщі я могла б і допомогти. Ось такі пироги, а що його робити? Діти запевняють, що у старрості мене на покинуть, але щось я сумніваюся, щиро кажучи.

Сама вже немолода, а покупці знайшлися щедрі, на роздуми не було часу. Але я цілком задоволена угодою. Розплачувалися зі мною у валюті, міняти я її не стала. Та й навіщо? А тепер ось, гадай, озолотилася. Ну і знає про це мій син Андрій, я секрету не робила.

Просить у мене позичити частину суми, аби покращити житлове становище невістки з дитиною, які поки що в Польщі сидять. У Вінниці вони мають однокімнатну стару квартирку. Син в майбутньому хоче або розміняти на «двушку», або зробити ремонт. Ну і натякає, мовляв, на день народження онуки це був би розкішний подарунок.

З одного боку, я його розумію, усім хочеться жити краще. Але взагалі… Не дуже ми близько з сином й невісткою спілкуємося, не приймаю я участі у вихованні онучки, в Польщу вони мені навіть не пропонували з ними поїхати.

Словом, я хочу залишити заощадження недоторканими. А через якийсь час, сподіваюся, не дуже швидкий, витратити їх на доглядальницю, щоб нічого не просити й не залежати від дітей. У банк їх не покласти, вони можуть пропасти. Якщо розміняю зараз – гадай, уже пропали.

А згодом, можливо, ці гроші ще раз збільшаться в кілька разів. Хто його знає. Не подешевшають точно. Відповідно, зможу оплатити спеціальну людину, яка до мене доглядатиме.

Думаєте, невістка погодиться стати тією самою доглядальницею? Я вам відповім – так! Зараз вона погодиться на все, що завгодно, дай їй тільки те, що їй потрібно. Але потім виявиться, що стареньку матір краще кудись у притулок віддати, часу та сил на неї зовсім не вистачає.

Я вже знаю, он не з однією знайомою таке сталося. Ну а зараз що? Ну, живуть вони небагато. Та я теж, насправді. Нічого, зароблять. Молодші за мене. Головне, щоб війна скінчилася й син повернувся живий-здоровий.

Отже, поки що на вмовляння Андрія не погоджуюся. Люблю сина, але розумію, що вони ставляться до мене набагато прохолодніше. Син в останні роки перед вторгненням зовсім забув про матір через свої міські робочі справи. А тепер ось хоче лише отримувати та нічого не давати натомість.

Такі справи, дорогенькі мої. І як правильно вчинити? Все – дітям, чи про себе подбати насамперед?

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.