Моя сестра Олеся якось дійшла висновку, що просити в когось щось – це неправильно. Правильно сидіти на стільці рівно і чекати, коли хтось сам здогадається, що їй треба і піднесе на блюдечку. Але цього не відбувається, і сестра постійно ходить сумна й бідкається, що їй не допомагають. Мабуть, усі мають раптово стати екстрасенсами.
Вона змалку така. Я в магазині попрошу у батьків шоколадку, а Леся мовчить. Батьки купували дві шоколадки – мені та сестрі, щоб нікому не було прикро. Ми приходили додому, я задоволена наминала ласощі, а Леся плакала, що вона хотіла взагалі морозива.
– То ти чого нічого в магазині не сказала? – постійно дивувалися батьки.
– Ви мали були здогадатися, а ви мене не любите, от і не здогадалися, – хлюпала сестра носом.
У дитинстві це виглядало мило та кумедно. Але з часом нічого не змінювалася і така поведінка почала стомлювати нас, тих, хто її оточував.
– Лесюню, чому трійка за реферат?
– Там треба було вставити картинки, а я не вмію.
– Ну так попросила б тата, мене чи сестру, допомогли б тобі.
– А ви бачили, що у мене не виходить, але не допомогли!
Логіка залізна. Мама з татом, я, бабусі та дідусі, вчителі – всі намагалися донести до Олесі просту думку: якщо потрібна допомога чи тобі щось хочеться, то треба говорити словами, от просто сказати. Тільки тоді тебе люди зрозуміють та допоможуть. Вгадувати твої бажання та потреби ніхто не зобов’язаний.
Але до Олесі не доходило. І досі не доходить, хоч їй уже двадцять п’ять років. Тому у неї зараз і з особистим життям не складається, і з роботою. Сестра звинувачує у всьому оточуючих, що не допомогли, не підказали, не вгадали. Але люди не мусять щось там угадувати!
Півроку тому Леся оголосила, що вона чекає дитинку. Ні про яке весілля не йшлося, ми взагалі досі не знаємо, хто тато дитини. Сама сестра на запитання відмовчується.
Я одружена, є дитина. Ми з чоловіком живемо окремо, я вже вийшла з декрету та працюю. Леся ж зараз мешкає з батьками. Вона вже вийшла в декрет і грошей на оренду житла у неї немає.
Знаючи характер дочки, мама з татом не чекали, коли Олеся опиниться на вулиці, і відразу запропонували їй переїхати до них.
– Складно з нею, – зітхає мама. – Вчора смажила курку, а вона все бігала до туалетнї кімнати. Мало що, думаю, з нею. А потім з’ясувалося, що її від запаху каламутило. І ні, щоб сказати, так вона за своє – “а самим здогадатися складно?” Мовляв, ти, мамо, була така сама і маєш розуміти.
Я мовчки хитаю головою. Так, буває у перші місці, а сестрі скоро вже народжувати, а її все крутить періодично. Тут спробуй вгадай.
Недавно я їздила до торгового центру, треба було закупитися перед новим роком. Про те, що я туди збираюся, я говорила, раптом комусь щось там було ще треба. Всі тоді промовчали, я й поїхала сама. Після закупівлі вирішила заїхати до батьків, все одно по дорозі.
П’ємо чай, я розповідаю, що купила, що мені сподобалося. А Леся все сидить і дметься. Запитала, що не так, здогадуючись, що вона мені відповість.
– Могла б і мене з собою покликати. Мені дитині потрібно дитячі речі подивитися.
– Лесю, я казала, що поїду, ти навіть вухом не повела. Могла б сказати, я б за тобою заїхала.
– Могла б і здогадатися, що мені скоро термін, а я ще нічого не купила!
Ось звідки і як я маю знати, купила вона щось чи ні? Адже це так просто – розмовляти з людьми словами. Добре, ще можу зрозуміти, коли чужі люди навколо, можна засоромитися, але я їй не чужа, як і батьки. Але ж ні, спочатку вона мовчить до останнього, а потім претензії висуває.
Не розуміє людина, що тільки собі ускладнює життя. Та й навряд, чи зрозуміє. За двадцять п’ять років не порозумнішала, отже, надії на те, що це відбудеться в майбутньому, дуже мало. Мені вже шкода Олесиної дитини. З такою загадковою матір’ю їй буде дуже складно. Гарно, що буде дівчинка, зможу речами від своєї малої допомагати, знову ж таки, якщо сестра на це відгукнеться.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
