Платтячко вона привезла мені замість автівки! Зараз моя свекруха Зінаїда Іванівна тут, в Україні, у нас в Хмельницькому. І я хочу їй сказати, щоб вона свою молодшу доньку або перевезла до своєї мами в інше місто, або до себе нехай забирає.
Дитині 14 років, і в мене з нею дуже багато мороки і турбот. А свекруха живе і працює в Італії. Так, вона нам перераховує на дитину гроші. А що мені від цього? Обіцяла нам допомогти з машиною, але коли приїхала, про машину і мови нема. Мовчить, як риба.
Так, привезла гостинці і мені плаття. Але ж, вибачте, я її Маринку, можна сказати, виховую. Не приділяю достатньо уваги своєму немовляті.
У Маринки підлітковий вік, вона непроста дитина. От скажіть, на що мені ця морока за сукню і якісь там шарфики з Італії? Як мінімум, я хотіла машину собі окрему, і я вважаю, що я на неї заслуговую.
А раз свекруха так не вважає, то буде у нас з нею серйозна розмова.
Розкажу про свою ситуацію трішки детальніше.
Насправді мені вже не раз доводилося стримувати свої емоції, але зараз, здається, вже настав час поставити всі крапки над «і».
Свекруха, як завжди, приїхала з Італії з гостинцями, подарунками для нас і, звичайно, для своєї молодшої доньки Марини, яка живе з нами. Але цього разу я не збираюся мовчати.
— Зінаїдо Іванівно, — почала я з усмішкою, яка була далекою від щирості, коли вона розклала переді мною італійські сувеніри. — Спасибі за плаття. Дуже гарне. Але в мене є важливіше питання.
Вона подивилася на мене з легкою цікавістю.
— Що таке, Олено? Щось сталося?
Я перевела погляд на Маринку, яка сиділа в телефоні на кухні, і кивнула в її бік.
— Сталося. Я хочу поговорити про Маринку.
Свекруха помітно напружилася.
— Що з нею?
— Вибачте, але я більше не можу. Я виховую її, приділяю їй час, вирішую її проблеми, сперечаюсь з нею через її вибрики. І при цьому я майже не бачу свого немовляти, свого сина.
— Але ж я перераховую вам гроші на Марину! — перервала мене свекруха.
— Гроші, — я спробувала не підвищувати голос, але він зрадницьки тремтів. — Вибачте, але на ці гроші я більше часу витрачаю на чужу дитину, ніж на свою. Вам не здається, що це несправедливо?
Свекруха схрестила руки.
— Вона ж моя дочка, і я працюю для неї, як і для вас. Хіба важко приділити їй трохи уваги?
Я не стрималася.
— Трохи уваги? Ви розумієте, що у неї підлітковий вік, що вона вперта, що постійно щось витворяє? Вона конфліктує зі мною, сперечається з чоловіком, не слухається, і я постійно в напрузі, і атмосфера в оселі так собі! Я не можу навіть займатися своїм немовлям!
Мама Тараса мовчала, а я продовжила:
— Із самого початку ви обіцяли допомогти нам із машиною, але замість цього привозите плаття та шарфики. Вибачте, але нащо мені ці гостинці, якщо я щодня відчуваю втому і безсилля через чужу дитину?
— Але ж Маринка — твоя зовиця, вона сім’я, — заперечила Зінаїда Іванівна.
— Так, але квартира, в якій ми живемо, — наша з чоловіком. Вона не ваша. І я маю право не бажати, щоб тут жила ваша дочка. Якщо ви вирішили працювати в Італії, то або забирайте її до себе, або влаштуйте до бабусі. Інакше вибачте, але я вже не витримую.
Свекруха подивилася на мене, немов я її Гітлером назвала.
— Олено, ти ж знала, на що йшла, коли ми домовлялися!
— Я знала, що буде допомога, а не моє постійне виснаження. А допомоги я не бачу. Я заслуговую на машину, я заслуговую на увагу до своєї родини. І точно не заслуговую на те, щоб жертвувати своїм спокоєм заради ваших невиконаних обіцянок.
Вона довго мовчала. А я зрозуміла, що цього разу відступати не буду.
Моя родина, мій дім і мій спокій — це мій пріоритет. І якщо свекруха не зрозуміє цього, то я готова піти на серйозний конфлікт.
Що ви думаєте про мою ситуацію? Чи права я і як мені поставити себе зі свекрухою?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
