З тим, що машина не розкіш, а засіб пересування можна сперечатися: і варто не так вже й мало, і в експлуатації дорога, і податки, страховки та інші платежі. Деякі мої знайомі столичні мешканці відмовилися від свого автомобіля на користь пересування на громадському транспорті чи таксі.
Але для багатьох власний автомобіль – мрія, ціль чи необхідний помічник.
– Я завжди хотіла машину, – каже Надя, – просто мріяла.
Надія одружилася досить рано: відразу після закінчення інституту, зараз до її 28 років вона є мамою вже двох дітей. Хлопчику 5 років та доньці 3 роки.
– Я з другого декрету вийшла, коли малечі було півтора, – розповідає Надя, – мама моя на пенсію вийшла, погодилася сидіти з онуками, тим більше, що ми живемо один від одного не дуже далеко. Не те щоб гроші були дуже потрібні, просто з’явилася можливість вийти і заробляти.
Данило теж працює, щоправда, він на відміну від Наді, години півтори їхати до його батьків електричкою. А особливих проблем у сім’ї не було тому, що живе сім’я в квартирі, яка дісталася Наді від бабусі по батькові.
– Квартира є, – перераховує молода жінка, – дача теоретично теж є. Ну в сенсі, що батьки чоловіка живуть у сільській місцевості, хоча ми з дітьми туди їздимо тільки у великі свята. Раніше так виходило через те, що машини не було, а електричками з малюками клопітно. А зараз у нас машина є, але стосунки зіпсувалися.
Відносини зі свекрами погіршилися саме через покупку машини. На весні Надія та Данило все ж таки вирішили стати автовласниками. Власних накопичень забракло, взяли кредит, зате й машину купили нову, за їхніми мірками зовсім недешево. Загалом кредит на 5 років тепер.
– Мені на роботу добиратися ближче, ніж чоловікові, – каже Надя, – з дітьми мама приїжджала сидіти сама. Так, що переважно машиною їздив у будні чоловік, хоча ввечері за покупками могла і я покататися. А у вихідні я везла зазвичай дітей кудись у парк, гуляти. Іноді й у будні відпрошувалася з роботи, щоби до поліклініки з хлопцями з’їздити. Знаходили з Данею компроміс донедавна.
– Дочка, – передаючи дітей у п’ятницю ввечері попросила мама Надії, – я дочекаюся зятя, щось недобре мені, нехай відвезе додому. І в понеділок ти їх сама завези до мене. Я у себе з ними сиджу.
– Я ще запропонувала, мовляв, давай я лікарняний візьму, раз нездужаєш, – каже Надія, – але мама відмахнулася, по дому нормально, а ходити далеко важко, нога болить, потягла м’яз. Чоловік маму ввечері додому доставив, а в суботу в мене відпросився до вечора: до батьків поїхати щось батькові допомогти.
Повернувся Данило в суботу ввечері електричкою. На запитання Наді чоловік відповів:
– Батько попросив машину на пару днів, привезе у середу. – Я була незадоволена, – каже Надя, – мене просто поставили перед фактом, а діти у понеділок та інші дні? Мені перед роботою їх пішки до мами вести чи на маршрутці у протилежний від роботи бік? Чоловік раніше на роботу йде, ми ще спимо!
Чоловік перепросив, мовляв, так вийшло і до середи Надя не загострювала. Тільки призначеного дня машину ніхто не привіз. І за день теж.
– Нам машина ще потрібна, – заявив батько Данила телефоном, – можу привезти тільки наступного понеділка, або в неділю самі приїжджайте і забирайте.
– Я не поїду, – сказав Данило, – день почекати і машина буде біля під’їзду. Якщо вона тобі терміново потрібна – їдь за нею сама.
Надія не поїхала, але з чоловіком була суперечка. Свекор повернув машину в понеділок з похмурим виглядом. Через деякий час у сім’ї заспокоїлися, стосунки знову стали рівними. І були такими аж до недавнього часу, коли Данило приїхав від батьків знову електричкою, віддавши машину батькові на кілька днів.
– Йому до дядька треба з’їздити, – пояснив чоловік.
– А в мене відпустка, – каже Надя, – я з дітьми планувала виїжджати машиною, – до того ж чоловік так зробив знову, не попередивши мене. Звичайно, я не змовчала.
– Це така сама моя машина, як і твоя, – заявив Данило, – я що, не можу їй зовсім розпоряджатися? Я за неї кредит сплачую.
– Так і я плачу, – заперечила дружина, – але ти розпоряджаєшся один, а я терплю незручності. У нас зарплати майже однакові, ми живемо в мене, я теж працюю, а їздять свекри?
– Що тепер мені з рідного батька гроші брати? Ти і своїм житлом мені дорікнула! — скипів чоловік.
– Мені не потрібні гроші, – відповіла Надя, – але я наполягаю, щоб мене запитували у разі, якщо розпоряджаються спільним майном. І житлом я не дорікнула, а констатувала факт, що я не нахлібник, а повноправний та не безсловесний учасник нашого загального сімейного бюджету.
Повернув свекор машину за 5 днів. Грязну. Салон у плямах. Що він там перевозив — невідомо, але на закиди невістк, тато Данила сказав:
– Це залізо, дівчинко, лише залізо. І не варто через нього нерви мотати ні собі, ні людям. Залізка не дорожча за гроші!
– Але платимо ці гроші ми, – сказала Надя, – Ваш син і я. А вашої участі в залізці, яка не дорожча за гроші, я щось не спостерігаю.
Після цих слів на Надю пішли слова від чоловіка та його батька.
– Яка корислива, нас образила ні за що! – висловила свекруха. – Не думала я, що у мого сина така дружина.
– А хіба я не права? — дивується Надія.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
