fbpx

Подарувала я дітям свою квартиру, у якій зараз живу, розділила навпіл між Романом і Веронікою, а ось тепер дочка надумала продати свою частку. Вероніка вже зараз вимагає свою половину, гроші, каже, їй дуже потрібні. – Ось мені радість в тридцять з гаком років з мамою жити! Або мені сюди кавалерів водити, до тебе на чай і пиріжки? Ні, мамо, я хочу жити сама. Словом, я до твого відома донесла, Ромі я зараз подзвоню

– Ось мені радість в тридцять з гаком років з мамою жити! Або мені сюди кавалерів водити, до тебе на чай і пиріжки? Ні, мамо, я хочу жити сама. Словом, я до твого відома донесла, Ромі я зараз подзвоню.

Хотіла як краще, щоб діти, Роман і Вероніка, не сварилися потім через спадок, взяла і подарувала їм свою квартиру навпіл.

Мовляв, ось доживу свій вік, а ви потім розберетеся. Так ось дочка Вероніка вже зараз вимагає свою половину, гроші, каже, їй дуже потрібні.

Ми з чоловіком Василем прожили майже все життя у квартирі моїх батьків. Я у неї єдиний власник. Надивилася, як після сестри Ірини її діти через спадщину перегризлися, так я і вирішила, щоб мої теж не розсварилися, подарувати синові й дочці по половині квартири. Так і зробила.

– Ось нестане мене, тоді вже продасте, кожен своє отримає.

– Та живи ти, мамо, ще сто років, – махали на мене руками і син, і дочка. – Не потрібна нам твоя квартира!

Я тоді ще пораділа, які хороші діти виросли у мене. Та, видно, наврочила ненароком. Тепер розсьорбувати, а як – не знаю…

Діти у мене вже дорослі. Роману майже сорок, Вероніка молодша, їй 33 роки. У обох вже сім’ї, діти. У сина дві донечки ростуть, підлітки вже. У дочки один хлопчик – Єлисей, в садочок ходить. У сина в сім’ї все добре. Слова поганого про невістку Тамілу сказати не можу. І розумниця, і красуня, і майстриня на всі руки. Натішитися на неї не можу. Ніколи у мене з нею проблем не було.

А Вероніка заміж вийшла невдало. Я їй говорила, що поспішає вона, придивитися б їй до свого обранця. Але вона мене не слухала.

– Куди мені ще чекати і дивитися? Уже 27 років майже, так і просиджу в дівках, поки буду виглядати ідеального принца.

І вискочила заміж. Майже відразу народила Єлисейка, але життя там було – суцільна мука. Я їй уже й говорила, щоб йшла від Бориса. Він же і сцени з ревнощів закочував, і випивав, і не працював тижнями. А дочка все на собі тягнула, мовляв, нехай дитина росте в повній сім’ї. Але все скінчилося, коли Борис прямо до них додому жінку якусь привів.

Тоді розум у Вероніки на місце встав, очі відкрилися, пішла вона розлучатися. Зятька після розлучення вітром здуло, аліментів теж ніяких. Дочка з онуком спочатку до мене переїхали, я малятком займалася, дочка працювати вийшла, так і налагодилося все. А як Єлисей в дитячий садок пішов, вони від мене переїхали, дочка квартиру орендувала ближче до роботи.

Щиро кажучи, тут і я видихнула, важко з дочкою уживатися, характер у неї завжди був не мед. А після розлучення слова їй не скажи, все в сварку оберне. Допомагати я не перестала, коли Єлисейко хворів, я з ним сиділа, щоб дочка не ходила на лікарняні.

Так ось, квартиру свою я дітям ще до шлюбу Вероніки подарувала. Але у мене і в думках не було, що рідна дочка зі мною так зможе вчинити.

Недавно вона прийшла до мене і сказала, що хоче продати свою частину квартири. Я спочатку навіть не зрозуміла, про що мова, а як зрозуміла, так у мене в очах протемніло.

– Кому продати, я ж тут живу?

– Ну, по закону, спочатку я запропоную викупити частку брату, а якщо він не погодиться, виставлю на продаж. Тут же двушка, тому у мене, вважай, окрема кімната, – пояснила спокійно мені Вероніка.

– Та навіщо ж ти так? – белькотіла я якусь нісенітницю.

– Мені треба квартиру свою купувати, потрібні гроші на початковий внесок. Ось я частку продам, куплю квартиру, буду іпотеку платити, – сказала дочка.

– Так тут живи, хто ж тебе жене? Продавати навіщо?

– Ось мені радість в тридцять з гаком років з мамою жити! А особисте життя мені влаштовувати не треба, по-твоєму? Або мені сюди кавалерів водити, до тебе на чай і пиріжки? Ні, мамо, я хочу жити сама. Словом, я до твого відома донесла, Ромі я зараз подзвоню.

Коли вона пішла, я відчула себе недобре. Хотіла подзвонити сину, але спочатку довелося викликати швидку. А потім Роман сам подзвонив.

Він уже знав, що сестра удумала. Я навіть говорити не могла, лише плакала. Хотіла ж дітям як краще зробити, а тепер або з чужими людьми віку доживати, або взагалі на вулиці опинюся, якщо і син свою частку продати вирішить.

Але дзвінок сина мене заспокоїв.

– Чув, що вона збирається робити. Не знаю навіть, як її назвати, і сестрою більше не назву ніколи. Як з дитинства з червоточинкою була, такою і залишилася. Не дарма її чоловік покинув. Ти, мамо, давай там не лий ріки. Ніхто тебе на вулицю виганяти не збирається. Я викуплю у цієї її частку, буде повністю моя квартира. Хочеш, я тобі її відпишу, щоб тобі спокійніше було?

Я не хотіла. Роману я повірила, навіщо йому обманювати. Вони з Веронікою швидко вирішили питання, квартира тепер повністю на сина. Дочка мені тепер не дзвонить навіть, а я за Єлисейком сумую дуже. Не знаю, як вони там. Син з сестрою тепер взагалі знатися не хоче. А я Вероніці дзвонила, так вона номер, напевно, поміняла, ніхто не відповідає.

І ось я міркую, якби я знала, що вся сім’я пересвариться, я не дарувала б, напевно, дітям квартиру. Чи і так би знайшли привід посваритися? А я ж лише хотіла як краще.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page