fbpx

Подякувавши водієві, Іван Петрович звернув з траси, скоротив шлях через поле з уже прибраною пшеницею і неквапом побрів знайомими вуличками. Іван Петрович дивився на Надію, схожу на сльозу, нічого не розуміючи. А та, всю дорогу голосячи, тупцяла поруч. Ось зараз він побачить палісадник із різьбленим блакитним парканом, увійде до прохолодної хати, затопить піч

Автобус, що прямував своїм звичайним маршрутом, пригальмував біля невеликого села. Подякувавши водієві, Іван Петрович звернув з траси, скоротив шлях через поле з уже прибраною пшеницею і неквапом побрів знайомими вуличками.

Вже на підході до свого будинку Іван Петрович зустрів сусідку Надію.

“Петрович!” – сплеснувши руками, кинулася до нього жінка. – Приїхав нарешті!” – раптом заголосила вона.

Іван Петрович дивився на Надію, схожу на сльозу, нічого не розуміючи. А та, всю дорогу голосячи, тупцяла поруч.

Іван Петрович уже скучив за своїм будинком. Ось зараз він побачить палісадник із різьбленим блакитним парканом, увійде до прохолодної хати, затопить піч.

«Боже, як я давно не був дома!» – Зітхнув літній чоловік. І… зупинився.

Обвалена покрівля, закопчені стіни – ось і все, що лишилося від його оселі. Іван Петрович присів на лаву, що дивом збереглася в палісаднику…

…Сім’я їхня була хоч і не багатою, але дружною і працьовитою. Іван славився у селі майстром на всі руки. До праці привчав двох дітей. Дружина ж його Наталя молодшого все жаліла-балувала, особливо старалася роботою не навантажувати.

«Напрацюється він ще, Ваню, нехай трохи підросте», – часто заступалася вона за сина. І батько погоджувався.

Миколка був пізньою дитиною, і, напевно, тому особливо коханою.

«Все Миколка та Миколка», – часом ображалася його старша сестра. Звиклий до загальної любові і уваги, хлопчик почуттів у відповідь особливо не виявляв. Ріс і любив лиш себе. Після одинадцятого класу поїхав у місто.

Нікуди не вступивши навчатися, Микола влаштувався на завод вантажником, оселився у гуртожитку. Батьки переживали, як він там один-самісінький. Можна ж загубитися у великому місті! А раптом у погану компанію потрапить. Адже сільський, довірливий. А він і справді загубився на два роки. Після відсидів, вирішив взятися за розум. Одружився, став розсудливим. Але недовгим було Миколине сімейне щастя. Ідилія закінчилася через рік, коли Микола приревнував дружину і розлучився з нею.

– Мабуть, так і зостанешся сам, – схлипувала Наталя Миколаївна. – Господи, за що? Адже всю душу тобі віддала! І в кого ти в мене такий! – дивувалася жінка.

– Та припини ти, мамо! – Звільнявся Микола від материнських обіймів. – І так тяжко, ще ти тут.

Зігнувшись, брела Наталя Миколаївна додому, прощаючи все синові.

…Якось будинок їхній все ж таки відвідало щастя. Син повернувся! Неабияк пошарпаний життям, але очі все такі ж пустотливі, рідні.

– Синочок! – кинулась Наталя Миколаївна до нього. – Невже повернувся? На зовсім? – і по її запалих щоках потекли сльози.

– Ну, що ти, що ти, все добре! – обійняв дружину Іван Петрович.

– Досить, мамо, сумувати! Познайомся краще, – з-за плеча сина визирнула веснянкувата дівчина з блакитними очима.

– Це Катерина, моя дружина. Тепер ми житимемо разом! Ти рада, мамо?

Наталя Миколаївна хотіла притиснути до себе дівчину, але та, відсторонившись, пройшла в будинок. Подружжя мовчки перезирнулося. Одразу якось не до душі припала їм нова невістка. А та особливо й не намагалася догодити батькам Миколи. Сина додому повернула, хай цьому радіють! А те, що до обіду спати любила Катерина, то вона ж людина міська, чого їй так рано вставати.

Так і жили молоді на всьому готовенькому. Спочатку Микола до батька в бригаду влаштувався, але таке життя йому швидко розлюбилося. Не звик він особливо працювати. А Катерина при надії виявилася. Яка тут робота? Добре, огородик був, та й господарство своє, тому на життя сяк-так вистачало.

…До Різдва Катерина дитинку народила. Здоровенький гарний хлопчик вийшов, ріс не по рокам тямущим. Дід із бабою онуком намилуватися не могли. Хоч якась радість у житті! А молодим це було якраз на руку.

Підкинувши своє чадо, що трохи підросло, Катерина виїжджала в місто. “Рідню провідати”, – знаходила вона виправдання своїм частим поїздкам. Слідом за нею виїжджав і Микола у своїх якихось важливих справах.

«Батьку, що це за молодь така пішла», – часом нарікала Наталія Миколаївна.

«Та годі тобі, мати, справа молода, нехай погуляють ще!» Вітька малий, посміхаючись усіма шістьма зубами, якоюсь зрозумілою тільки йому мовою щось белькотів бабусі.

«Так, онучку мій, так, маленький, покинули тебе татко з мамкою». І відразу схаменулась: «Ой, що це я, ще накличу».

Порадившись із дружиною, Іван Петрович вирішив молодим окрему хату збудувати. Може, одним їм найкраще буде. Благо, і зруб майже готовий був припасений. Сусіди в місто подалися, ось Іван Петрович земельку й купив.

Тепер на місці хатини, що покосилася, красувався новий, свіжозрубаний будинок. Скоро і новосілля відсвяткували. Здавалося, живи та радій, чого ще від життя треба? Хата, хоч і батьком збудована, є, син росте.

Але родина вже не особливо тримала Миколу. Вдома майже не бував. Катерина ж, навпаки, взялася за розум. Влаштувалася листоношою і з ранку до вечора бігала по селу з повною сумкою. А син Вітя поки що у бабусі з дідусем гостював.

Якось завела Катерина розмову з місцевою бабусею-знахаркою про чоловіка.

«Відчуваю, з’явився хтось у нього. Від мене сахається, до сина охолонув. Що є чоловік у будинку, що немає», – скаржилася Катерина.

Сухенька бабуся жила сама в хаті, що покосилася. Катерина часто їй допомагала то воду принести, те щось по господарству зробити. Тому й вирішила допомогти нещасливій у коханні жінці. Траву якусь заварила, щось невиразно бурмочучи.

“На-но, дівочко, відвар мій приворотний. Ось побачиш, знову він твоїм буде!”

Катерина напувала Миколу справно. Тепер чоловік з дому більше не відлучався, щоправда, запив ще дужче. Похмурим і непривітним став. А одного дня пішов уранці з дому і зник.

До них дійшли чутки, що зійшовся Колька в місті з якоюсь жінкою і назад повертатися не збирається. Надовго причаїла образу покинута жінка. До його батьків похилого віку вже рідше стала навідуватися. Все там про Миколу нагадувало. А на розлучення і подавати не треба було: не розписаними жили.

…Так і не дочекавшись сина, тихо пішла з життя Наталя Миколаївна. Микола навть попрощатися не приїхав. Не прийшла й Катя. Тільки коли Віті виповнилося три роки, знову ощасливив своїм приїздом Микола рідне село. Провідав спочилу матір. Однак пробув там недовго і знову поїхав до міста.

Незабаром знову повернувся до батьківського будинку, але не сам. Нова пасія Миколи виявилася набагато молодшою ​​і симпатичнішою за Катерину. Звиклий до вільного життя, Микола ні про що особливо не турбувався. Завжди все у цьому житті за нього робили інші. Ось і дівчина, що привіз із собою Микола, буквально очей від нього не відводила, кожне слово ловила. Подейкували, що жили на її гроші, які вона отримувала від своєї квартири, що здається в оренду. А Іван Петрович, щоб не заважати сину, скоро поїхав жити до дочки в місто.

Адже в селі як, все на очах. Непогано було, що Микола привіз сюди свою нову дружину. Тільки про це й шепотів народ. А потім колишній вимовляли: «І не соромно йому, хоч би синочка посоромився». Та й сама Катерина не могла спокійно дивитись у бік Миколи.

– І що тільки жінки в тобі знаходять! – дивлячись на закоханих, зло бурмотіла покинута жінка.

Чого гріха таїти, любили дівчата Миколу. Та й як його не любити. Бувало таке наплете, захитаєшся! Пам’ятається, і Катерині золоті гори обіцяв. Та і красень же.

– Очі б мої тебе не бачили!  – зло шепотіла Катерина.

А одного разу теплим літнім днем ​​будинок Масленкових спалахнув. Добре, Микола зі своєю новою жінкою тоді в місті були. Гасили хату всім світом. Ось лише врятувати не змогли. А господарю повідомити не встигли.

…Накрапуючий дрібний дощ заплутався у сивих пасмах Івана Петровича. Але він уже не звертав уваги на гучні схлипування сусідки, не помічав негоди, поглинений своїми важкими думками.

– Петровичу, не журись ти так. Ходімо краще до нас, чайку поп’ємо.

Надія торкнула сусіда за плече. Лопочучи по калюжах, звідки не візьмись, з’явився онук Вітька.

– Діду, діду, – потягнув він за рукав Івана Петровича.

– Вітю, звідки ти, любий мій? Підріс як!

Чоловік притис до себе онука.

– Діду, діду, я не хотів.

У широко розкритих блакитних очах дитини блищали сльози.

– Це мама сказала, що можна біля будинку багаття палити.

– Ну що ти, що ти, мій рідний! Та хіба ти винен? – шепотів Іван Петрович, притискаючи до себе дитину. – Біжи додому, промокнеш, змерзнеш.

Ще довго сидів, замислившись, Іван Петрович на тому місці, де колись стояв його будинок. Тут пройшло все життя, якого начебто й не було. Але немов спалахи блискавки, миготіли в пам’яті обличчя та події, звучав дитячий сміх, і він виразно бачив щасливі очі Наталії, які дивилися на нього з любов’ю…

“Миколо, Миколко невже мало ми тебе з матір’ю кохали? Що не так робили?”

Потім зітхнув і, востаннє подивившись на попелище, побрів на до місця останього спочинку дружини.

Автор: Ольга Максимова

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page