— Подивіться на неї! Гуляє вона тут, а як її чоловік – їй і не цікаво!” – гучний осуд Надії Петрівни лунав на подвір’ї, коли вони з Тарасом нарешті мене наздогнали. Моє обличчя стало кам’яним, і я усвідомила: “Я так давно хотіла тобі сказати, що ти звичайний невдаха”. Я пішла до хвіртки, а Тарас і його мати залишилися, спантеличені моєю заявою і тим, хто стояв поруч зі мною

— Подивіться на неї! Гуляє вона тут, а як її чоловік – їй і не цікаво!” – гучний осуд Надії Петрівни лунав на подвір’ї, коли вони з Тарасом нарешті мене наздогнали. Моє обличчя стало кам’яним, і я усвідомила: “Я так давно хотіла тобі сказати, що ти звичайний невдаха”. Я пішла до хвіртки, а Тарас і його мати залишилися, спантеличені моєю заявою і тим, хто стояв поруч зі мною

— Коли ти нарешті зробиш те, що пообіцяв?

— Коли зможу, тоді й буде. Ти що, не бачиш, що я зайнятий?

Надія Петрівна, моя свекруха, аж поперхнулася чаєм. Вона сиділа, як завжди, на нашій кухні, читаючи якийсь глянцевий журнал про успішних людей. Її окуляри сповзли на кінчик носа, і вона кинула на мене такий погляд, наче я щойно оголосила, що збираюся розібрати дах будинку.

— Тарасе, синку, твоя дружина хоче, щоб ти відволікався від справи всього свого життя заради цих дрібниць? Вона, мабуть, вважає, що твій геніальний додаток може почекати, поки ти будеш займатися побутовими клопотами?

Я вже навіть не стала сперечатися. Просто взяла свій блокнот із записами, робочу сумку і попрямувала до дверей. Мені потрібно було встигнути на додаткову зміну. Я працювала бухгалтеркою у невеликій фірмі, а ввечері брала ще й віддалену роботу з ведення звітності для кількох приватних підприємців. Це давало нам змогу оплачувати рахунки. А Тарас… Тарас уже третій рік розробляв свій мобільний додаток, свою “революційну платформу”, як він її називав. Миколаївна вважала його генієм. Я ж давно вже вважала його просто великою дитиною, яка сидить у мене на шиї.

— Еміліє, ти куди зібралася? — голос Тараса був невдоволений, наче я порушила його сакральний спокій.

— На роботу, Тарасе. На ту роботу, де платять реальні гроші, а не обіцяють “мільйонні інвестиції, що от-от прийдуть”, — мої слова прозвучали різкіше, ніж я планувала.

Він підскочив, наче ужалений.

— Не смій так говорити! Я забезпечую нас набагато більше, ніж ти думаєш! Мій час коштує тисячі, розумієш? Тисячі! І ти його знецінюєш!

— Знецінюю? Це я знецінюю? — я засміялася, і цей сміх пролунав якось порожньо і боляче. — Я знецінюю, коли третій місяць сама оплачую комунальні послуги? Я знецінюю, коли твої “тизерні” гроші йдуть тільки на нову техніку, щоб ти міг “ефективніше працювати”? Хто знецінює моє життя, Тарасе?

Я вийшла з квартири, не чекаючи відповіді. Надія Петрівна вже, мабуть, почала розмову про те, яка я невдячна. Я не хотіла цього чути. Я була вдома.

Сумки, які я тягла, здавалися неймовірно важкими. Моя спина вже тиждень боліла від постійного сидіння за столом. Робота забирала всі мої сили. Коли я дісталася під’їзду, мені хотілося просто впасти на сходинках і заснути. Натомість я мусила підійматися на третій поверх і готуватись до нової порції домашнього осуду.

Я відчинила двері.

— Я вдома!

З кімнати донісся звук клавіш і якесь приглушене музичне оформлення. Тарас грав у свою улюблену стратегію, яку він, звісно ж, називав “моніторингом новітніх інтерфейсів” і “вивченням користувацького досвіду”.

— Еміліє, не шуми. Я майже пройшов цей рівень… Тобто, я майже завершив важливий аналіз!

Він висунувся з кімнати. Йому було трохи за тридцять. Одягнений він був у той самий старий, але зручний спортивний костюм, у якому сидів останні пів року.

— Нарешті. Ти знаєш, що тобі треба заїхати до моєї мами? Софійка захворіла, а я не можу кинути терміновий проєкт. Вона тебе чекає.

Софійка, наша донька, вже місяць була у моєї рідної сестри і батьків у місті, бо, за словами Надії Петрівни, дитячі ігри та сміх “дуже відволікали Тараса від його інноваційних розробок”. Я ж платила за це тим, що бачила свою дитину лише на вихідних.

— Тарасе, я тільки з роботи! Я заїду до мами завтра, я обіцяю. А ти? Ти міг би її відвідати хоч раз за цей час!

Він знову зітхнув. Гучно, драматично, так, щоб я зрозуміла, яке це величезне обтяження.

— О, Господи. Які відвідини? Мій час розписаний по хвилинах! Це ти можеш дозволити собі витрачати час на поїздки, а я…

Він розвернувся і пішов назад у кімнату. Я відчула, як у мене опускаються руки. Як же мене це все дістало!

Я зняла верхній одяг, віднесла сумки на кухню. Від завтра у мене була тижнева відпустка, яку я з боєм вибила у керівництва. Тиждень. Я планувала використати його, щоб перемити всю квартиру, перепрати і перепрасувати його одяг, бо “геній не повинен відволікатися на побут”. І все це, звісно, під пильним оком Надії Петрівни. Як же я втомилася від її поглядів і повчань.

На кухню зазирнула Надія Петрівна. Вона неспішно пройшла, окинула поглядом сумки і мене.

— Еміліє, а ти чого розсілася? Чоловіка годувати збираєшся? Він увесь день напружував свій мозок, а тепер має чекати, поки ти відпочинеш?

— Багато він сьогодні “напружував”? Чи він уже продав додаток і купив нам квартиру?

Я запитала це, не контролюючи себе. Я так давно хотіла це сказати. Колись, на початку наших стосунків, я дивилася на цього “майбутнього мільйонера” з захопленням, вірила кожному слову про його плани і мрії. Я тремтіла від бажання догодити йому і його матері, яка “жертвувала” собою, утримуючи нас, поки я була у декреті.

Надія Петрівна, яка вже збиралася йти, різко обернулася.

— Що ти сказала?

— Я запитала, чи багато він сьогодні заробив. Зазвичай люди, які справді працюють, приносять гроші в дім.

— Та як ти смієш, невдячна! Тарас увесь день продумував нову архітектуру інтерфейсу! Куди тобі це зрозуміти! Ти ж усе життя папірці перекладаєш! Ти не знаєш, як це — працювати головою!

Вона гмикнула і велично вийшла, а я раптом відчула не злість, а порожнечу. А що я тут роблю? Донька в іншому місті у моїх батьків. Чоловік — ілюзія. Життя — замкнене коло обов’язків, які ніхто не цінує.

Я раптом схопилася. Почала викладати продукти з холодильника. Тільки тепер я не розкладала їх по полицях, а складала у велику дорожню сумку. Я щойно отримала свою зарплату та відпускні. Я вирішила, що поїду до сестри, яка живе в одному невеликому містечку недалеко від батьків. У неї є великий будинок, тиша і спокій.

Я взяла ще кілька своїх речей, які помістилися у сумку. Коли я вийшла до коридору, Тарас, не відволікаючись від екрана, знову запитав.

— Коли ти полагодиш той кран на кухні, що тече? І коли ти забереш Софійку?

— Коли зможеш, тоді й буде, — повторила я його фразу.

Надія Петрівна знову випустила з рук якісь предмети.

— Тарасе, твоя дружина що, хоче, щоб я пішла викликати сантехніка? А вона лежатиме?

Я не стала слухати їхню чергову тираду. Підхопила важку сумку і пішла до виходу.

— А що це відбувається? Ти куди це зібралася? — голос свекрухи був сповнений обурення.

— У відпустку. Бувайте.

Я спустилася сходами, викликала таксі і поїхала. До містечка моєї сестри Оксани було майже вісімдесят кілометрів, але я вперше за довгий час відчувала себе вільною. Це був не просто від’їзд, це була втеча. Втеча від обставин, які мене знищували.

Діставшись до Оксани, я відчула справжнє полегшення. Софійка вже спала. Моя сестра сиділа на ґанку, насолоджуючись тишею літнього вечора. Вона обійняла мене міцно, без зайвих слів.

— Щось трапилося, Еміліє? Як це ти Тараса лишила? Хто ж його тепер годуватиме? — Оксана завжди ставилася до мого чоловіка скептично, але ніколи не втручалася.

— Все, Оксано. Набридло. Я у відпустку на цілий тиждень, і цей тиждень належить тільки мені.

Сестра розпливлася в усмішці:

— Ну, і добре. Хоч відпочинеш. Ти виглядаєш змученою.

Я лягла спати в чистій, прохолодній кімнаті. Довго не могла заснути, розглядаючи в місячному світлі стелю і слухаючи тишу. Ні клацання клавіш, ні бурмотіння Тараса. Тільки справжній спокій.

Вранці мене розбудив аромат. Так незвично, щоб пахло свіжоспеченим хлібом, коли я ще сплю. Софійка вже була на кухні з Оксаною.

— Мамо, а тітка Оксана напекла стільки пирогів! Цілий стіл! — радісно повідомила донька.

Після сніданку я запитала сестру:

— Ну, показуй, що робити треба? Бо я звикла постійно щось робити.

— А ти що, вже відпочила? Тобі ж треба просто полежати!

— А мені тільки на радість. Тут же інша робота. Хочу відчути себе потрібною не тільки для оплати рахунків.

— Тоді он, іди у двір. Мені треба було полагодити старий паркан, який звалився під час останньої грози. І дах трохи протікає. Я найняла одного майстра, але він сам не встигає. Може, ти йому допоможеш?

— Чим я допоможу? Я бухгалтерка, я не вмію працювати руками.

— Ну, хоча б подай йому інструменти. Чи приготуй обід. Хочеш?

Я погодилася. На подвір’ї вже працював чоловік. Високий, плечистий, років сорока. Він так зосереджено працював молотком, що навіть не помітив мене.

— Доброго ранку, — сказала я.

Він підняв очі.

— О, вітаю! Ви, мабуть, Емілія. Оксана мені про вас розповідала. Я Максим.

Ми почали працювати. Я подавала дошки, тримала інструменти, просто розмовляла з ним. Максим виявився інженером, який після скорочення на великому підприємстві відкрив свою невелику майстерню і займався ремонтами по місту. Він розповідав про свою роботу з такою пристрастю, що я мимоволі заслуховувалася.

— Вперше бачу, щоб людина так раділа, подаючи мені цвяхи, — сказав він, посміхаючись.

— А я вперше бачу, щоб людина так раділа від того, що лагодить старий дах, — відповіла я. — Мені подобається, коли видно результат твоєї праці. Ось ти полагодив, і все. А моя робота — це нескінченні цифри і звіти.

Ми працювали разом майже цілий день. У кінці дня я озирнулася на новий, міцний паркан, який ми з ним встановили. Я посміхнулася. Ну, краса ж. Це було справжнє задоволення.

Максим був нашим сусідом. Колись, коли мені було років десять, я його знала. Він був на п’ять років старший і завжди був дуже серйозним. Я тоді ходила за ним, як хвостик. Він не ображав мене, пригощав яблуками. Потім він пішов навчатися до великого міста. Повернувся, я вже була студенткою. Дивилася на нього, вже соромлячись свого дитячого захоплення. Він тоді теж виглядав збентеженим. Потім я вийшла за Тараса і поїхала. І ось років з п’ятнадцять ми не бачилися.

Я запитала:

— А ти чого тут?

— Ой, не повіриш. Приїхав допомагати сестрі з ремонтом. Місяць тому розійшовся з дружиною.

— Та ти що? А… Хоча це не моя справа.

Увечері Максим зі своєю сестрою запросили нас усіх до себе. Вони приготували смачні м’ясні котлети на грилі, ми розмовляли про все на світі. Мені було так добре, що просто не розповісти. Не потрібно було стримувати себе. Не потрібно вислуховувати неприємності. Не потрібно було нічого, крім того, щоб просто жити.

Минуло три дні. Я допомагала Максиму зранку до вечора. Він пояснював мені, як правильно тримати пилку, як змішувати цемент. Я накривала на стіл і напувала його чаєм. Софійка бігала навколо нас, щаслива від того, що має стільки простору і уваги.

За тиждень, коли моя відпустка вже добігала кінця, Оксана присіла перед мною.

— Еміліє, що ти думаєш? Повертатимешся до Тараса?

— Ой, я не знаю, Оксано. А як жити далі? Робота в мене є, але я не хочу повертатися у те коло.

— То, може, щось тут знімеш? Або залишайся тут. Ми знайдемо тобі роботу. Ти ж така розумна. Та й Максим… Ти бачила, як він дивиться на тебе?

— Оксано, і що, що дивиться? Це просто відлуння дитинства. Ми просто друзі.

— Ну, не знаю… Максим гарний, хазяйновитий. Він тут дуже поважна людина. Кажуть, навіть думає відкрити більшу будівельну компанію.

Я здивовано подивилася на сестру.

— Оксано, ти ніяк мене зісватати вирішила?

Вона зніяковіла.

— А що в цьому поганого? Я ж бачу, що добре вам удвох.

Я розсміялася. Ну, Оксана і дає.

Максим поїхав на цілий тиждень. Йому треба було до міста, щоб завершити справи з продажем своєї частини старої квартири і забрати деякі інструменти. Мені було так сумно, що я навіть дорікала собі. Це ж просто знайомий! А тим часом, Тарас діставав мене дзвінками і повідомленнями.

Спочатку він мене соромив. Яка я невдячна. Він мене “витягнув” з міста моїх батьків, а я так чиню з ним. Потім казав, що з квартири мене “випише” і Софійку теж. Я навіть посміхнулася. Дивно, за стільки років він так і не зробив мені реєстрацію, а як виписувати, то він готовий.

Потім дзвонила Надія Петрівна. Говорила, що через невдячну невістку у неї підвищився тиск, і якщо я негайно не повернуся, то все, що з нею станеться, буде на моїй совісті.

Останніми днями вони якось затихли. Це було добре, хоч і дивно. Я поринула у хатні справи з Оксаною, відчуваючи, що моє життя налагоджується. Я відчувала, що моя втома поступово минає. Я почала більше читати, грати з Софійкою.

Увечері, коли я вже готувалася до сну, приїхав Максим. Він одразу зайшов до нас, привіз Софійці величезного плюшевого ведмедика. І знову запросив нас усіх до себе. Оксана одразу багатозначно подивилася на мене, а я й сама відчувала, що настільки рада Максиму, що стрибати хочеться.

Ми сиділи на його затишній веранді, пили чай і розмовляли. Максим ділився своїми планами щодо бізнесу, я розповідала про свої бухгалтерські хитрощі. Раптом, коли ми вже збиралися розходитися, перед будинком Максима зупинилася велика чорна машина.

З машини вийшла молода жінка, яскраво вбрана. Вона рішуче попрямувала до Максима.

— Любий, ну скільки ти ховатимешся від мене? Пограли у розлучення та вистачить. Поїхали до міста.

— Аліно, ти навіщо сюди приїхала? — Максим виглядав розгубленим.

Я зрозуміла. Це, мабуть, його дружина. Колишня, теперішня, зовсім не мало значення. Але я зараз тут була зайва. Я взяла Софійку за руку, і ми тихенько попрямували до будинку Оксани. Але пройти кілька метрів ми не встигли. До нас під’їхало ще одне таксі.

З таксі вийшов Тарас і його матуся.

— Подивіться на неї! Гуляє вона тут, а як її чоловік — їй і не цікаво! — Надія Петрівна говорила гучно, щоб усі сусіди почули.

— Ви чого приїхали? — я відчула, як моє обличчя стало кам’яним. Тільки зараз я зрозуміла, наскільки мені неприємні ці люди.

— Відпочила? Швидко додому! Що це таке? Чоловікові працювати треба, а вона вештається! Не готує, не прибирає, не дбає!

— А що, Тарас на роботу влаштувався? — запитала я.

Надія Петрівна навіть трохи спантеличилася, але тут почав говорити Тарас.

— Ну, ти знаєш, що я пишу додаток! Це тобі не папірці перекладати у своєму офісі.

— Знаєш, Тарасе… Я так давно хотіла тобі сказати, що ти звичайний невдаха. Ти живеш, як хлопчик, який постійно чекає, що його хтось забезпечить. Ти що зробив для своєї сім’ї? Що? Може, грошима забезпечив? Чи Софійку чогось навчив? Ні, ти разом зі своєю мамою сіли мені на шию і сидите там. Я не повернуся. Тільки за речами. І врахуй, заберу все, що я купувала! Тобто все, що з’явилося у вашому будинку за останні вісім років!

Я пішла до хвіртки Оксани, і з подивом побачила там Максима. Він усміхався, а поруч із ним стояла Аліна, яка, здається, вже щось жваво обговорювала з Тарасом та його мамою.

— Ого, який у нас вечір. А ти молодець, Еміліє, відповіла, як треба, — сказав Максим.

Ми зайшли до будинку. Я чула, як Тарас та Аліна про щось домовляються, розмахуючи руками.

У містечку моєї сестри я не залишилася. Я вирішила, що тепер мені потрібна повна незалежність. Я переїхала до невеликої квартири у своєму старому місті, де мені запропонували нову роботу. На щастя, я змогла забрати Софійку від батьків і влаштувати її до хорошого дитячого садочка.

Максим дзвонив мені щодня. Він допоміг мені перевезти мої речі. Він наполіг, щоб я поміняла роботу. Не діло жінці працювати на двох роботах. Тепер я сиділа в офісі фірми, що займалася будівництвом, і вела їм усю документацію. Мені спершу так соромно було, бо зарплата була меншою, ніж раніше. Але Максим щиро здивувався.

— Твоя зарплата — це твоя зарплата. На твої особисті потреби. А сім’ю забезпечувати має чоловік.

Через пів року ми з Максимом одружилися. Він переїхав до мого міста, відкрив тут філію своєї будівельної компанії. Тарас теж був недовго один. Він одружився з Аліною. Тепер його мама мала утримувати на своїй шиї двох “візіонерів”. Щоправда, я чула, що Аліна швидко переконала Тараса забути про “революційний додаток” і відправила його працювати менеджером у якусь торговельну компанію.

Загалом, все, що робиться, все на краще. В одному місці зламалося, в іншому з’явилося. Я тепер живу повним життям. Я почуваюся цінною і коханою. Мій чоловік і моя донька — це мій світ, який я захищаю.

Але іноді я думаю про те перше запитання Тараса, яке стало початком мого нового життя.

Скажіть, друзі, чи варто було мені чекати, доки він нарешті зробить той додаток, чи моє рішення піти було єдино правильним? Що б ви зробили на моєму місці, коли зрозуміли, що ваше терпіння вичерпано?