— Подивимося, як сильно батько тебе любить, коли дізнається правду, — кинув мені в обличчя Артем. Його погляд обіцяв мені фінал, до якого я не була готова.
Доля вміє підкидати сюрпризи тоді, коли ти найменше на них очікуєш. Після років самотності, які я присвятила кар’єрі та власному спокою, у моєму житті з’явився Ігор. Це була зустріч, що нагадувала тихий вечір після довгого дня. Ми познайомилися на виставці сучасного мистецтва, і він підкорив мене своєю стриманістю та врівноваженістю. Мені здавалося, що у мої тридцять вісім я нарешті знайшла ту саму гавань, про яку пишуть у книжках.
Наші стосунки розвивалися повільно, але впевнено. Ігор був чесним із самого початку. Він розповів, що виховує сина сам уже кілька років. Його дружини не стало давно, і весь свій час він присвячував хлопцеві. Я поставилася до цього з розумінням. Мені навіть здавалося це благородним. Артем, його син, мав одинадцять років, і я була впевнена, що ми знайдемо спільну мову. Я завжди вважала себе людиною терплячою і тактовною.
Перша зустріч відбулася в невеликому парку. Ігор дуже хвилювався, він постійно поправляв комір своєї сорочки і заглядав мені в очі, шукаючи підтримки. Артем прийшов із похмурим обличчям. Він не дивився на мене, лише колупав носком кросівка землю. Я намагалася почати розмову про його захоплення, про школу, але отримувала лише короткі відповіді.
— Артеме, Тамара підготувала тобі невеликий подарунок, — сказав тоді Ігор, намагаючись розрядити атмосферу.
— Мені нічого не треба, — відрізав хлопець, навіть не глянувши в мій бік.
— Це просто конструктор, я чула, ти любиш збирати моделі літаків.
— У мене вже є кращий. Батько мені все купує.
Це був перший сигнал, на який я вирішила не зважати. Я списала це на дитячі ревнощі та страх перед новою людиною в домі. Ігор тоді вибачився, сказав, що хлопцеві просто важко звикнути. Я повірила. Мені хотілося вірити, бо почуття до Ігоря ставали дедалі сильнішими.
Минуло кілька місяців, і ми вирішили жити разом. Ігор наполягав, щоб я переїхала до них. Його квартира була просторою, але в ній панував суто чоловічий порядок, який мені хотілося трохи розбавити затишком. Проте з першого дня мого перебування там почалося те, що я зараз називаю виживанням.
Артем обрав тактику дрібних капостей. Спочатку це були розлиті соки на мої документи, які я залишала на робочому столі. Коли я запитувала про це, він просто знизував плечима.
— Це випадково, я просто проходив повз, — казав він із крижаним спокоєм.
Потім почали зникати мої речі. Спершу це були дрібниці, на кшталт гребінця чи улюбленої ручки. Згодом я знайшла свою дорогу шовкову хустку в кошику зі сміттям, порізану на шматки. Усередині мене все стискалося від образи, але я трималася. Я не хотіла бути тією жінкою, яка скаржиться на дитину.
Одного вечора ми сиділи за вечерею. Я приготувала страву, яку Ігор дуже любив, сподіваючись на мирний вечір.
— Тамаро, це дуже смачно, дякую тобі, — щиро сказав Ігор.
— Тобі справді подобається? Бо мені здається, що м’ясо якесь дивне, — раптом втрутився Артем.
— Артеме, не вигадуй, усе чудово.
— Можливо, для тебе. А я відчуваю якийсь неприємний присмак. Тамаро, ти точно нічого не наплутала з рецептом?
Я лише усміхнулася, хоча серце калатало десь у горлі. Я розуміла, що це провокація. Після вечері, коли Ігор пішов у душ, Артем підійшов до мене на кухні. Його погляд був зовсім не дитячим.
— Ти тут ненадовго, — прошепотів він так, щоб батько не почув.
— Чому ти так налаштований проти мене? Я не хочу замінити тобі маму.
— Ти ніхто. Ти просто чергова жінка, яка скоро піде. Я про це подбаю.
— Артеме, ми з твоїм батьком любимо одне одного.
— Подивимося, як сильно він тебе любить, коли дізнається, що ти крадеш його гроші.
Я заціпеніла. Що він мав на увазі? Відповідь прийшла через два дні. Ігор повернувся з роботи дуже похмурим. Він довго мовчав, а потім покликав мене до кабінету.
— Тамаро, я не знаю, як про це запитати, але з мого сейфа зникла велика сума.
— Що? Ти на що натякаєш, Ігорю?
— Доступ до кабінету маємо лише ми двоє. Артем сказав, що бачив, як ти виходила звідси вчора вдень, коли мене не було.
— Це неправда! Я була в магазині, я маю чеки. Артем просто бреше тобі.
— Не смій так говорити про мого сина. Він ніколи мені не брехав. Він єдине, що в мене залишилося справжнього.
— Ти віриш йому, а не мені? Після всього, що ми планували?
— Я не знаю, кому вірити. Гроші не могли випаруватися.
Я вийшла з кімнати, відчуваючи повне безсилля. Артем стояв у коридорі й переможно посміхався. Я зрозуміла, що він продумав кожен крок. Гроші він, мабуть, десь заховав або просто викинув, аби тільки підставити мене. Ситуація ставала дедалі гіршою. Ігор почав ставитися до мене з підозрою. Наші розмови стали короткими й холодними.
Я намагалася поговорити з ним ще раз, коли ми залишилися наодинці.
— Ігорю, будь ласка, послухай мене. Твій син маніпулює тобою. Він хоче, щоб я пішла.
— Він дитина, Тамаро. Дитина не може бути такою підступною. Ти просто не можеш знайти до нього підхід і звинувачуєш його у своїх помилках.
— Це не помилки. Він нищить мої речі, він погрожує мені.
— Погрожує? Це вже занадто. Я не хочу більше цього чути. Давай зробимо перерву. Можливо, тобі варто на кілька днів поїхати до себе?
Це було відчуття поразки. Я збирала речі, а руки тремтіли. Я не могла повірити, що чоловік, якого я вважала своєю долею, так легко піддався на маніпуляції підлітка. Артем спостерігав за моїми зборами, спершись на одвірок.
— Ну що, Тамаро, пакуєш валізи? — запитав він з неприхованою радістю.
— Ти виграв цей раунд, Артеме. Але подумай, що ти робиш. Твій батько нещасливий.
— Він буде щасливий зі мною. Нам ніхто не потрібен. Тим більше ти.
— Ти колись пошкодуєш про це. Коли підростеш і залишишся один, бо навколо себе ти створюєш тільки порожнечу.
— Іди вже. Батько чекає, щоб зачинити двері.
Я виїхала тієї ж ночі. Минуло два тижні, але Ігор жодного разу не зателефонував. Я сиділа у своїй старій квартирі, яка тепер здавалася мені чужою і холодною. Кожен звук телефона змушував серце битися швидше, але це були лише повідомлення від колег чи реклама.
Одного вечора я не витримала і сама набрала його номер. Він відповів лише з третього разу. Голос його був втомленим і якимось порожнім.
— Навіщо ти дзвониш? — запитав він.
— Я просто хотіла знати, як ти. Як Артем?
— У нас усе добре. Хоча… знаєш, Артем став дуже замкненим. Він перестав ходити на тренування, постійно сидить у кімнаті.
— Ігорю, я досі думаю про ту ситуацію з грошима. Ти їх знайшов?
— Ні. І я не хочу про це говорити. Мені важко, Тамаро. Я розриваюся між сином і пам’яттю про те, що було між нами.
— Тобі не треба розриватися. Тобі треба просто відкрити очі.
— Можливо. Але зараз я не готовий. Бувай.
Він поклав слухавку. Я зрозуміла, що це кінець. Навіть якщо він колись дізнається правду, між нами вже пролягла така прірва, яку неможливо заповнити. Довіра була зруйнована не моїми діями, а чиєюсь тонкою і холодною грою.
Я часто думаю про те, чи могла я вчинити інакше. Чи варто було боротися сильніше? Чи потрібно було бути жорcткішoю з Артемом із самого початку? Але хіба можна побудувати щастя там, де тебе вважають ворогом номер один?
Зараз я намагаюся почати все спочатку. Я ходжу на роботу, зустрічаюся з подругами, але вечорами мене часто охоплює смуток. Я згадую Ігоря, його посмішку в ті перші тижні нашого знайомства, і те, як швидко все розсипалося на порох.
Цікаво, скільки ще жінок опинялися в такій ситуації? Коли дитина від попереднього шлюбу стає не містком між людьми, а стіною, яку неможливо пробити. Чи можна взагалі виграти в такій битві, де твоя зброя — любов, а зброя суперника — маніпуляція і дитяча недоторканність?
Іноді я бачу їхні фото в соціальних мережах. Ігор виглядає старшим на десять років. На фотографіях він майже не посміхається. Артем завжди стоїть поруч, тримаючи батька за руку, ніби демонструючи свою власність усьому світу. Це перемога, але чи принесла вона йому радість?
Я знаю, що багато хто скаже — треба було бути мудрішою. Але мудрість не рятує, коли тебе систематично виживають із власного життя. Я зробила свій вибір — я пішла, щоб зберегти залишки своєї гідності. Але серце досі щемить, коли я проходжу повз той парк, де ми вперше зустрілися втрьох.
Це історія про те, як легко зруйнувати щось прекрасне, якщо одна людина впевнена у своїй правоті, а інша — занадто засліплена любов’ю до дитини, щоб бачити очевидне.
Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто продовжувати боротьбу за чоловіка, якщо його дитина налаштована на ваше повне знищення? Чи можливо взагалі знайти спільну мову з підлітком, який бачить у вас лише загрозу своєму комфорту?
Мені дуже важливо почути вашу думку про цю ситуацію. Чи стикалися ви з подібним у своєму житті? Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією розповіддю, якщо вона відгукнулася у вашому серці, і напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Ігоря та поведінку Артема. Ваша підтримка та роздуми дуже важливі для мене, адже це допомагає зрозуміти, що я не одна у своїх переживаннях. Чи є шанс у такої пари на майбутнє, чи це був шлях у нікуди з самого початку? Чекаю на ваші відповіді.
