Позавчора подзвонила сваха, мати мого зятя. Каже:
– Можна, на чай заїду то тебе, Олено, погомоніти треба про дітей-внуків.
Звичайно, я запросила Валентину, хоча і здогадувалася, про що саме буде розмова. Я навіть розуміла, що після нашої зустрічі ми вже навряд чи будемо взагалі спілкуватися. Але поступатися я не збиралася.
Останньою краплею стала наша поїздка з чоловіком до Туреччини, з якої ми повернулися два тижні тому. Літали в Стамбул відзначити мій день народження, я давно мріяла побувати в легендарному Константинополі!
…Вони від початку косо на нас дивилися, наші свати: ми з чоловіком запросто можемо піти раз у тиждень повечеряти у кафе чи ресторан, або поїхати з друзями на природу чи в сауну. А коли ще жити своїм життям, як не зараз?
Дочка виросла і заміж вийшла, син студент, вчиться заочно, вже працює і квартиру собі окрему знімає. Батьки у нас ще самі себе доглядають. Тому у нас є кілька років, доки вони зовсім не постаріли, пожити для себе, своїми інтересами і бажаннями. На щастя, ми з чоловіком Миколою ще працюємо і у нас є свій магазинчик невеликий, тому не шикуємо, але на наші потреби нам вистачає. Навіть відпочивати раз на півтора-два роки вдається злітати.
Так ось, ми з чоловіком вважаємо, що дочка з зятем – це окрема родина, і дитину вони народили собі, а не нам. І заробляти мають вчитися самі. а не чекати, що їм хтьсь все забезпечить. Ми свого часу додали їм грошей на квартиру, ну а онука няньчити я ніколи не обіцяла. Звичайно, ми любимо Глібчика, заходимо в гості. гуляємо іноді з ним, але не часто, подарунки на свята даруємо. Але не більше.
А от свати беруть малого до себе майже що вихідних. Крім того, сваха. яка на півставки працює, ходить до них і серед тижня. Готувати, прибирати допомагає. Але то їхні справи, якщо їх усіх це влаштовує – то будь ласка! Але я на таке не підписувалася.
Сваха ж щоразу при зустрічі натякає, що ми шикуємо і живемо для себе, а молоді не допомагаємо. Але раніше це було делікатно і натяками, а це вже після нашого Стамбулу вона не витримала. Проїхала маршруткою з іншого кінця міста. Я чай поставила, сир і винце. Чоловік на роботі.
Валентина відтягувати не стала.
– Ну що ж це таке? Вам не соромно? Їздите відпочивати, а молодята ще жодного разу закордоном не були. Ми он хоч кожні суботу-неділю у них Гліба забираємо, адже молодь у вихідні повинна для себе пожити, в кіно хоч сходити чи в кафе, з друзями поспілкуватися. Ми їх розуміємо, самі молоді колись були! А зараз ми і ви вже своє віджили, тепер для дітей і онуків треба жити! Якби ми з чоловіком заробляли, як ви, так не ми б, а вони відпочивати літали. Ми б все їм самі оплачували!
– Валю, не згущай фарби, – перебила я сваху. – Я ніколи не обіцяла бути внукові за другу маму. І якщо ви вже себе молодими не вважаєте і думаєте, що ви вже себе віджили і тепер годитесь лише щоб допомагати дітям-онукам, то ми з Миколою іншої думки і не приховували це ні від вас, ні від дітей. У нас зараз якраз – час жити для себе, і ми так і робимо. Поки є можливість.
Валентина на це лише фиркнула:
– Так і знала, що з тобою марно говорити. Не розумієш нічого , гроші очі і вуха затулили! Колись зрозумієш, що діти і онуки – понад усе. А може бути пізно!
І вона пішла, навіть чаю не випила.
Ну от і скажіть: це у сватів заздрість чистої води, чи ми дійсно з чоловіком щось не правильно чинимо?
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!