Чотири роки тому у нас з Данилом народилася Міланка. Ми тоді ще жили на орендованій квартирі, самі в чужому для нас місті. Просто Дані запропонували роботу на будівництві, і ми ризикнули і переїхати, щоб згодом і самим взяти житло в цьому молодому містечку біля Києва.
Але керівництво фірми, в якій працював чоловік виявилося дуже не порядним, і Данило не зміг з ними довго працювати. Звільнився, шукав роботу і тут його давній приятель покликав закордон працювати далекобійником. Що було робити?
Тут перспектив мало, а там все-таки непогані гроші світили. І я відпустила чоловіка. Він три роки не приїздив, тільки гроші мені пересилав, адже я була в декреті. Та коли Міланка пішла у два з половиною роки в садочок, я почала працювати віддалено і теж заробляла свою копійку.
Фінансово ми ставали на ноги, але душевно – віддалялися. Хоча Даня запевняє, що у нього нікого не було, а я не вірю. Три роки, люди, а він молодий здоровий чоловік! І я теж молода гарна жінка.
В моєму житті з’явився Артем. Розлучений молодий тато, який гуляв по вихідним зі своєю донькою, майже ровесницею моєї Міланки. Познайомилися в кафе. Проскочила іскра, обмінялися телефонами. Закрутилося.
Але я ніколи не думала про розлучення, я знаю як Даня любить Мілану, та і ми з ним одне одного кохаємо. Але бути самотньою жінкою всі три роки очікування чоловіка я не змогла.
Артем дуже хороша людина, наші діти подружилися. Якось під час прогулянки я познайомилася з мамою Артема Зоєю Олексіївною, яка мені здалася мудрою розумною жінкою, яка бачила багато чого в житті. Та так вона насправді і є. Але крім того вона мати, яка хоче, аби її син був щасливим.
Йшов час, навіть не так – летів. Знаєте, коли ти любиш і тебе кохають – всі труднощі долаються, звідкілясь беруться сили і очі сяють.
Але нічого не буває незмінним. Мій Данило вирішив повернутися назовсім – заробив нам на квартиру, купив там хорошу велику машину. Я теж тут гроші відкладала, не витрачала на право й на ліво.
Я хотіла повернення чоловіка. Ми з ним якось інтуїтивно відчули, що якщо не з’єднатися – це буде кінець нашій родині. І коли Даня приїхав, взяв на руки Міланку, коли ми обоє згадали, як це – бути разом, я зрозуміла що справді кохаю чоловіка. А він мене.
Ми нічого одне в одного не розпитували, просто почали ніби з чистого листа новий етап спільного життя. А перед приїздом Данила у мене було багато розмов з Артемом. І він сказав, що кохає, але розуміє мене і заважати моєму сімейному життю не збирається.
Натомість і я мала пообіцяти йому відпустити, не писати .не цікавитися взагалі, де він і що. Я пообіцяла, на тому ми й розійшлися. кожен пішов своєю дорогою. Я так думала. Але минуле мене знайшло в обличчі матері Артема.
Подзвонила Зоя Олексівна, напросилася на каву. Я відмовити не могла. Прийшла з кам’яним обличчям. Поставила ультиматум: або я з її сином, або купую Артему машину і вони про мене забувають. Інакше мій чоловік про все дізнається.
Самого Артема я вже два місяці не бачила. Він, як і обіцяв, не турбує мене. Я знаю, що кохає. Але я ніколи не обіцяла, що покину чоловіка, у нас спільна дитина і купа планів. Я обох їй люблю, це правда, але бачу себе з Данею. Хоча Артем чудова людина і я впевнена, що про вчинок матері він не знає.
І ось тепер я на роздоріжжі. Що робити? Розповісти все чоловіку і нехай приймає рішення? Написати Артему про гостю? купити їм машину, на яку я гроші маю, але де гарантія, що Зоя Олексіївна не виникне знову на горизонті?
Прошу не осуду, а порад. Або – промовчати, якщо не маєте що сказати. Всім дякую за увагу і чекаю ваших думок щодо моєї непростої ситуації.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com
Фото ілюстративне, авторське
