Поки діти витрачають по 5000 гривень за вихідні в готелях, я маю вигадувати, як нагодувати їхніх дітей зі своїх скромних запасів. — У тебе ж завжди повний холодильник, мамо, — весело каже син, абсолютно ігноруючи реальну вартість життя та мої зусилля.
Колись я мріяла про те, як на пенсії буду вирощувати фіалки на підвіконні, читати товсті романи, які відкладала роками, і нарешті висплюся за всі десятиліття роботи в школі. Я уявляла тишу, яка м’яко огортає мою вітальню, і смак ранкової кави, яку можна пити цілу годину, не дивлячись на годинник. Але реальність виявилася зовсім іншою. Тепер мій дім нагадує вокзал у годину пік, а я почуваюся не господинею, а втомленим адміністратором, чию думку ніхто не питає.
Усе почалося ще восени, але справжнього апогею ситуація досягла саме зараз, коли почалися лютневі канікули. Моя донька Оксана та син Петро чомусь вирішили, що їхня мама — це безмежний ресурс енергії та вільного часу. Вони сприймають мою допомогу як належне, як щось таке, що входить у пакет послуг під назвою Мама. І найсумніше те, що вони навіть не замислюються, чи є у мене власні плани на ці два тижні зими.
У понеділок вранці, коли я ще навіть не встигла вмитися, у двері подзвонили. На порозі стояла Оксана з двома валізами та своїми дітьми — моїми онуками, Максимком та Софійкою. За ними маячив зять, який навіть не вийшов з машини, лише помахав рукою.
— Привіт, мамо! — весело вигукнула Оксана, заходячи в коридор і заносячи речі. — Ми вирішили, що дітям буде краще на свіжому повітрі, ніж у квартирі. Ти ж казала, що тобі сумно самій? От ми і привезли тобі розваги.
Я розгублено дивилася на гори одягу та іграшок, які вже почали розповзатися моїм чистим килимом.
— Оксано, але ми ж не домовлялися про цей тиждень. Я збиралася поїхати до подруги в сусіднє місто, ми планували сходити на виставку.
— Ой, мамо, ну яка виставка? Подруга нікуди не втече, а дітям потрібна бабуся. Тим паче, нам з чоловіком треба трохи відпочити, ми так втомилися на роботі.
— А я не втомилася? — тихо запитала я, але вона вже не слухала, викладаючи з сумки список продуктів, які діти не їдять.
Не встигла Оксана поїхати, як під’їхав Петро. Він привіз свого малого Артема. Ситуація повторилася майже до дрібниць. Петро просто висадив сина, кинув рюкзак на ганок і швидко промовив, що забере його через тиждень. Я навіть не встигла заперечити. Тепер у моїй невеликій хаті було троє галасливих дітей, кожен з яких мав свої забаганки та характер.
Увечері я сиділа на кухні, намагаючись приготувати вечерю, яка б підійшла всім. Максимко вимагав макарони без нічого, Софійка хотіла тільки солодкі сирники, а Артем просто бігав навколо столу, збиваючи все на своєму шляху. У голові гуділо, а в душі наростало почуття глибокої образи. Чому мої власні діти не бачать у мені людину?
— Бабусю, а де мої мультики? — запитав Артем, смикаючи мене за край халата.
— Зараз, сонечку, я тільки доварю кашу.
— Я не хочу кашу! — закричав він. — Мама дає мені на вечерю пластівці.
— Але пластівці — це не їжа для вечора, — спробувала я пояснити спокійним тоном.
— А мені байдуже! — вигукнув він і побіг у кімнату, де щойно прибрана постіль уже була скинута на підлогу.
Я сіла на стілець і закрила обличчя руками. Де та тиша, про яку я мріяла? Де моя свобода? Виявилося, що мої діти створили собі зручну картинку: бабуся, яка завжди на місці, завжди рада і ніколи не втомлюється. Вони не питають про моє самопочуття, про мої бажання. Вони просто привозять дітей, ніби здають речі в камеру схову.
Через два дні я зателефонувала Оксані. Мені хотілося виговоритися, пояснити, що я не справляюся, що мені важко фізично.
— Оксано, послухай, — почала я.
— Мамо, вибач, я зараз у салоні, мені незручно розмовляти. Щось термінове? Діти цілі?
— Цілі, але я дуже втомилася. Приїдьте хоча б на вихідні, заберіть їх на прогулянку.
— Ой, ми планували поїхати за місто з друзями. Ти ж знаєш, як нам важливо змінити обстановку. Давай пізніше обговоримо.
Вона поклала слухавку, а я залишилася стояти з телефоном у руці. Зміна обстановки. Їм це важливо. А мені? Хіба мені не важливо відчувати, що моє життя належить мені?
Наступного дня приїхав Петро, але не для того, щоб забрати Артема, а щоб залишити ще й собаку, бо вони з дружиною вирішили теж кудись поїхати на кілька днів.
— Тату, ти хоч спитав, чи я згодна? — вирвалося в мене.
— Мамо, ну що ти починаєш? — Петро здивовано підняв брови. — Тобі ж усе одно робити нічого. Ти на пенсії, сидиш вдома. Собака спокійна, дітям буде весело. Не роби з цього проблему.
— Для тебе це не проблема, бо не ти прибираєш шерсть і не ти готуєш на цілу армію.
— Ти просто стала занадто дратівливою, — кинув він на ходу. — Може, тобі треба більше відпочивати?
— Саме це я і намагаюся зробити! — крикнула я йому вслід, але двері машини вже зачинилися.
Тиждень перетворився на нескінченний марафон. Я прокидалася о шостій ранку, щоб почати готувати сніданок, потім прибирала, прала, розважала, знову готувала. Діти, відчуваючи мою слабкість і втому, ставали дедалі некерованішими. Вони відчували, що я не маю підтримки від їхніх батьків.
— Бабусю, а чому ти така сумна? — запитала Софійка в середу ввечері, коли я сиділа на дивані, не маючи сил навіть підвестися.
— Я просто трохи втомилася, серденько.
— Мама каже, що бабусі ніколи не втомлюються, бо вони вже старенькі і їм подобається сидіти вдома.
Виходить, у їхніх очах я вже не людина з емоціями, а якась функція, деталь інтер’єру, яка має забезпечувати комфорт іншим.
Я згадала, як сама виховувала Оксану та Петра. Було важко, ми жили в непрості часи, але я ніколи не дозволяла собі отак просто скинути дітей на своїх батьків. Я поважала їхній простір, їхній вік. А що я отримала натомість?
У четвер мені стало зовсім кепсько. Серце калатало, руки тремтіли. Я зрозуміла, що якщо так триватиме далі, я просто не витримаю. Я знову набрала дітей у груповому дзвінку.
— Послухайте мене уважно, — сказала я холодним голосом, якого вони не чули вже багато років. — Завтра до дванадцятої години ви обидва маєте бути тут і забрати своїх дітей.
— Що сталося? — занепокоєно запитала Оксана.
— Сталося те, що я більше не можу. Мій дім — це не табір відпочинку. У мене є своє життя, і я вимагаю поваги до нього. Якщо ви не приїдете, я викличу таксі і відправлю дітей до вас під під’їзд.
— Мамо, ти що, жартуєш? У нас плани! — вигукнув Петро.
— Мої плани теж мали значення, але ви їх проігнорували. Завтра о дванадцятій. Крапка.
Я вимкнула телефон. Мене трусило, але всередині з’явилося якесь дивне відчуття полегшення. Я вперше за довгий час захистила себе.
Наступного дня вони приїхали. Обоє були сердиті, незадоволені. Вони мовчки збирали речі дітей, кидаючи на мене косі погляди.
— Не думала я, мамо, що ти така егоїстка, — кинула Оксана на порозі. — Ми ж хотіли як краще.
— Для кого краще? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі. — Для вас? Безумовно. Але не для мене.
Вони поїхали, не попрощавшись. Дім знову став порожнім і тихим. Але ця тиша вже не була такою затишною, як я мріяла. Вона була гіркою. Я сиділа у вітальні, дивилася на розкидані іграшки, які не встигли зібрати, і думала про те, де я зробила помилку у вихованні. Чому вони виросли такими впевненими у тому, що весь світ має крутитися навколо їхніх потреб?
Я знаю, що тепер вони не будуть дзвонити кілька тижнів. Будуть ображатися, обговорювати мою нестерпність між собою. Можливо, я справді вчинила занадто різко. Але чи був у мене інший вихід?
Часто ми, батьки, самі привчаємо дітей до того, що наша допомога — це обов’язок, а не добра воля. Ми боїмося сказати ні, боїмося здатися поганими, боїмося самотності. А потім стаємо заручниками власної любові.
Зараз я п’ю чай у тиші. На вулиці падає сніг, а мій дім нарешті належить мені. Але на душі все одно неспокійно. Чи зрозуміють вони колись, що я теж людина, яка хоче просто поваги? Чи наші стосунки тепер назавжди зміняться в гірший бік?
Я дивлюся на телефон і чекаю, що хтось із них напише просто так, не просячи про послугу. Але екран залишається темним. Можливо, це і є ціна свободи на пенсії.
Чи часто ви стикаєтеся з тим, що рідні люди сприймають вашу доброту як належне і зовсім не рахуються з вашим часом та силами? Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, виставивши такий жорсткий ультиматум власним дітям, чи треба було терпіти далі заради миру в сім’ї?
Будь ласка, поставте свою вподобайку під цією історією та напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію. Це дуже важливо для мене, адже зараз я почуваюся дуже розгубленою і мені потрібна ваша підтримка та поради. Як би ви діяли на моєму місці?
