Зайшла в магазин. Краєм ока бачу маму з сином років 6-ти. Як то кажуть, бідненько, але чистенько. Славний такий хлопчисько. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.
Поки мама копалася в кошику з уціненими дрібничками, хлопчина обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім помацав якісь наклейки і зітхнув… так важко, як дідусь. Жінка нахилилася і тихесенько сказала: немає грошей, синку. А він тільки мовчки кивнув.
І ще… на ньому була дуже старенька кепочка з вушками. Зовсім дитяча. Серце стиснулося. Чомусь пригадала, що Наталочка моя теж ніколи нічого не просила.
Пару секунд подумала… метнулася по залу, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні хлопчачі радості.
Задумалася – а як віддати, щоб не образити?…
Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоренько кажу: – Привіт, хлопчику. Сьогодні день шапочок з вушками. Ти не знав?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на кращі вушка. Ти виграв, ось тобі приз.
Він так на мене подивився…
Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, чому, коли мені самій так погано, я легко віддаю… ймовірно, є якийсь зв’язок. Мені невідомо.
Але тільки від того, що незнайома мені дитина, з вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя… мені реально полегшало.
Правду кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане це чи добре…
Миру та добра вам, дорогі читачі!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – kobieta
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
