Поки я була з дитиною пів року в Німеччині, чоловік Руслан мене зрадив. Та ще й з ким! Я житлом забезпечена, тому твердо вирішила подавати на розлучення.
Коли ми з Русланом познайомилися, мені було лише 18 років. Я закінчувала перший курс в університеті і зовсім не думала про хлопців. Але він мене підкорив. Спортивний і цілеспрямований старшокурсник, яким захоплювалися всі дівчата. Хто б міг подумати, що вибере він саме мене?
Почали зустрічатися, а за кілька років Руслан заговорив про весілля. Я відразу погодилася, але ми домовилися, що розпишемося, коли я закінчуватиму магістратуру. Так і сталося. Руслан на той момент уже працював, майбутнє вимальовувалося.
Почали жити разом у орендованій квартирі. Мої рідні зятя обожнювали. Мама постійно повторювала, як мені пощастило, мовляв, яка молода, а такого хлопця відхопила! Та й я, якщо чесно, сама собі заздрила.
Після університету я швидко знайшла роботу. Ми разом розпочали планування нашого майбутнього. Заговорили про дитинку. Здавалося, що ніщо не завадить нашій ідилії і щастю.
Але я ніби відчувала, що все не може бути настільки ідеальним…
Почалися події в Україні, я з малим на пів року виїхала в Німеччину.
З моменту нашого весілля минуло трохи більше 5 років. Коли ми недавно повернулися, я одразу помітила, що Руслан сам не свій. Говорити не хотів, наче він щось приховує. Потім все начебто вляглося. А за кілька днів чоловік сказав, що нам потрібно серйозно поговорити.
Чоловік зізнався у всьому. Чесно сказав, що перебрав, пішов на поводу у колеги Ані, яка, по сумісництву, ще й моя приятелька.
Тепер Руслан не може собі місця знайти, розуміє, що зробив величезну помилку. Але чи має це вже хоча б якесь значення? Коли я почула це, всередині щось обірвалося.
Мій коханий Руслан мене зрадив. Причому зовсім легко, ніби для нього це справжня дрібниця. Я не знала, що казати чоловікові.
З’ясовувати стосунки не було ні сил, ні бажання. Я просто взяла свою сумочку, дитину та пішла з дому. Пішла до подруги, проревілася гарненько.
«І що ти думаєш робити тепер? Розлучення?» – запитувала Оксанка. Про розлучення мені і подумати страшно. Але хіба може бути інакше? Недарма кажуть: де одна зрада, там наступна. Як я можу довіряти людині після такого?
Я розуміла, що мені потрібен час, щоб все обміркувати. Я жила з дитиною в подруги цілий тиждень. Руслан щодня приходив, мало не на колінах благав мене просто поговорити. Приносив квіти та подарунки, ніби мене можна ними купити. Гірко й прикро!
А потім про все дізналася моя мати. І ось тоді в моєму житті почався справжній крах. Вона подзвонила мені і сказала, щоб я навіть не думала про розлучення. Мовляв, із ким не буває, чоловіки скачуть в гречку, це нормально. А руйнувати сім’ю через таку безглузду помилку Руслана вона мені не дозволить.
Мама сказала, що якщо я подам на розлучення, мене потім заміж вдруге ніхто не візьме. Мовляв, розведення нікому не цікаві. особливо в такий час. Тому мені треба триматися за Руслана, хоч би що він зробив. Так мило, що зраду моя мати називає лише дрібницею. У її системі цінностей це нормально, бо мій батько теж постійно це робив. А вона терпіла, бо боялася засудження людей.
Але я не хочу бути такою, як моя мати! З іншого боку, я постійно думаю про те, що люди мають право на другий шанс. Можливо, це саме той випадок? Що ж мені робити? Лишати сина без тата, чи наступити на свою гордість і гідність?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
