Поки я допомагала доньці з дитиною, то була доброю. Та перед новим роком у мене з’явися другий онук. Я не стрималася, і попросила, щоб інша бабуся та дідусь також допомагали Олесі з вихованням. Дочка за словом в “кишеню не полізла”
У мене був гарний шлюб, від якого на світ з’явилася донечка Олеся. Мій чоловік пішов з життя через рік після її з Олегом весілля. Я залишилася сама і намагалася допомогти доньці, чим могла. Через деякий час Олеся сприйняла як належне, що я буду готувати, пекти, допомагати з дітьми. Я не заперечувала, але тепер у мене більше часу для себе, і моя донька сприймає те, що я іноді відмовляюся за нею доглядати, як зраду.
Мене звати Світлана, мені 59 років. Я вже кілька років вдова. Чоловік був старший на вісім років. У нього слабе серденько, і одного дня він не прокинувся. Для мене це було як грім серед ясного неба, тоді я думала, що моє життя закінчилося. У нас була тільки одна спільна дитина, дочка. Мені було двадцять два, коли Олеся народилася. Вона була чудовим подарунком для мене та мого чоловіка, і я думаю, ми показували їй це щодня. Ми хотіли мати ще дітей, але, на жаль, нам не дозволили.
Коли пішов з життя мій чоловік, я залишилася одна – донька жила окремо.
І саме очікування онука, а потім і радість від нього допомогли мені подолати біль відходу мого чоловіка. Зять досить зайнятий роботою, мало того, що багато часу проводить на підприємстві, він часто приходить додому пізно ввечері, також часто буває за кордоном на кілька днів. Я запропонувала Олесі допомогу, щоб вона могла звернутися до мене в будь-який момент.
Принаймні вдома сумувати не буду. Ми живемо з різницею в двадцять хвилин, тому не було проблем бачитися кілька разів на тиждень, а то й щодня.
Я все життя займаюся бухгалтерією. Власне, я працювала в бухгалтерії з економічного факультету і ще до відходу чоловіка прокладала свій шлях. Мене це влаштовує, у мене кілька клієнтів і я можу адаптувати свою роботу під свої потреби, за мною ніхто не женеться, фінансово у мене все добре. Але найголовніше для мене те, що я господар свого часу. Тому допомогти доньці, коли вона потребувала, не було проблемою.
Моя донька постійно потребувала моєї допомоги, інколи у мене було відчуття, що замість того, щоб подумати і зробити, Олеся відразу дзвонила мені, щоб спитати, що робити, якщо малеча довго плаче або не хоче їсти, була температура і т.д.
Я завжди була доступною для неї. Допомагала чим могла. Перші місяці після появи малюка для донечки були досить важкими, у малого були коліки і Олеся весь час його носила, нічого не встигала. Олег мав бути на роботі, тож я була під рукою. Я не скаржуся, мені було приємно це робити. Я, наприклад, гуляла з коляскою на вулиці, щоб вона відпочила, виспалася. Або я допомагала їй прибирати вдома, готувала, пекла. Звичайно, я не кажу, що чоловік їй нічим не допомагав, але вдома Олег був переважно лише на вихідних.
Коли онук підріс, донька прижилася, і ми обидвоє згадували перші місяці як кошмар. Починаючи з першого дня народження мого онука, я часто брала його до себе додому на вихідних або коли моїй доньці потрібно було щось організувати. Малий змалку звик до мене, тому йому ніколи не було проблем зі мною навіть без мами.
Коли він підріс, ми разом їздили в різні подорожі, вдома малювали, гралися з кубиками, словом, я багато присвячувала йому часу.
Перед самим новим роком у Олесі народився ще один синочок. Моя дочка вже досвідчена мама, вона не так потребувала моєї допомоги, як старший син у ті перші місяці. Але вона вже почала говорити про те, що вона з нетерпінням чекає мене, щоб няньчити обох хлопчиків. Старший онук вже ходить до школи і, крім того, що я часто беру його на вихідні, ще кілька разів на тиждень забираю його зі школи, воджу на гуртки.
Я майже забула про своє особисте життя, оскільки була зайнята турботою про сім’ю дочки. Але близько пів року тому я зустріла колишню колегу з останньої роботи. Ми обидвоє ровесниці, і обоє бабусі. Але Ольга, на відміну від мене, не є “рабинею” своїх дітей (так вона виражала мою позицію, коли я розповідала їй про те, як живу).
Ольга має двох онуків від сина і одного від доньки, також живе одна, але розлучена. Вона сказала мені, що ніколи не відчувала себе краще – їй не потрібно ні на що і ні на кого дивитися, ні під кого підлаштовуватися, а також порадила мені спробувати робити те саме.
Вона відкрила мені очі. Ми почали бачитися частіше, ми ходимо гуляти в парк, в театр, Ольга познайомила мене з кількома своїми друзями, і мені з ними добре. І на довершення всього я познайомилася з цікавим чоловіком – Роман Степанович розлучений, на кілька років старший за мене. Поки що ми лише балакаємо, але я вже можу сказати, що мені він дуже подобається.
Але з іншого боку, це означає, що я вже кілька разів відмовляла своїй дочці дивитися онука чи допомагати їй, коли вона цього потребувала. Олеся щоразу ображалася і казала мені, що мені чужі люди ближчі, ніж рідні, і я колись про це пошкодую.
Коли я їй сказала, що у дітей є ще бабуся і дідусь, вона сказала, що не хоче їх їм віддавати, бо не ладнає зі свекрухою. І я добре знаю, що вони були б щасливі, якби могли частіше бувати з дітьми. Вони приємні люди, я взагалі навіть не розумію, що турбує доньку в цій ситуації Я добре ладнаю з нею та її чоловіком.
Моя донька зараз злиться на мене, але я хотіла б іноді жити своїм життям.
Що скажете?
Хто правий в цій ситуації?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua