Поки я сервірувала святковий стіл, Оксана Павлівна зустрічала в передпокої гостей. – О, який у вас тут запах! – Так, це курочка в духовці! – Все, як я люблю, – почула я незнайомий, але такий впевнений в собі голос чоловіка. – Роздягайся і заходь в кімнату, там на тебе чекає сюрприз. – Я заметушилася, адже до такого повороту подій, готова не була.
Кожна моя зміна починалася з обходу пацієнтів. У терапії я працювала вже десять років, побачила багато людських бід, багато доль пройшло перед моїми очима.
В одній з палат лежала жінка, Ганна Гаврилівна. Їй було 70 років. Щодня до неї приходив чоловік, Йосип Іванович.
Я спостерігала, як ніжно чоловік ставиться до Ганни. Завжди охайно одягнений, акуратний, він приходив з сумкою в руках, приносив дружині фрукти, якісь дієтичні салатики власного приготування, передавав привіти від сусідів, і побажання якнайшвидшого одужання.
Одного разу я зустріла Ганну в коридорі, та стояла біля вікна, дивилася на кущ бузку, на якому стрибали і цвірінькали метушливі горобці. Я підійшла, запитала як вона себе почуває. Ганна подякувала, відповіла, що все добре, ось, стоїть, чекає чоловіка.
Я раптом запитала її: “А давно ви в шлюбі?”
– О, давно. Знаєте, кажуть, любов стільки не живе, але ви не повірите, ми до сих пір закохані одне в одного, як тоді, в молодості, як ніби вчора познайомилися.
– Розкажіть! – Не втрималася я.
– Познайомила нас з Йосипом моя подруга. Вони раз з хлопцем збиралися в кіно, і вона запросила мене, тому що її хлопець прийшов з другом, з Йосипом. А він мені спочатку не сподобався, так, так, зовсім не той тип чоловіків, які привертали мою увагу. Високий, худий, якийсь незграбний, а мені подобалися чоловіки середнього зросту, брюнети.
А Йосип світловолосий, та й в окулярах на додачу. Але, коли ми почали розмовляти, всі чоловіки раптом перестали для мене існувати. Він виявився надзвичайно цікавою людиною. Після фільму провів мене до будинку, і, соромлячись, запитав, чи можемо ми провести ще одну зустріч.
– Так ми почали зустрічатися. Він доглядав за мною рік, потім зробив пропозицію. Одружилися ми влітку, я замовила у кравчині весільну сукню, і була найкрасивішою нареченою в місті.
– Йосип називав мене “кохана”, навіть якщо сварилися, підійде, обійме, скаже, ти моя кохана, і весь мій запал кудись пропадав.
Ганна Гаврилівна посміхнулася своїм думкам і продовжувала: -Потім на світ з’явились діти, дочка і син.
Йосип – чудовий батько, діти його обожнюють. До сих пір радяться з ним, хоч у них вже свої сім’ї, діти. Звичайно, радяться і зі мною, але тато у них, по-моєму, на першому місці. Але я не ображаюся. Так, в загальному, звичайна сім’я, все як у всіх.
– Не скажіть! Не всім дана така любов. Ви щаслива жінка.
– Це так, – легко погодилася Ганна.
В кінці тижня Ганну Гаврилівну виписали з лікарні, і, я через вікно спостерігала, як Йосип Іванович дбайливо допомагав дружині сісти в таксі, ніжно поцілував в щічку, і поправив їй волосся.
Я часто потім згадувала Ганну та її чоловіка. Було відчуття, що я зустрілася ненавмисно з чимось світлим, чистим, що дає неясну надію, що і в моєму житті може зустрітися така незвичайна любов. Одна, на все життя.
Моя тітка, Оксана Павлівна, зателефонувала в кінці тижня, і нагадала, що чекає мене в неділю на день народження. Йти не хотілося, справ було сила-силенна, але, ображати тітку я не хотіла. Купила подарунок, і приїхала трохи раніше, щоб допомогти накрити на стіл.
Тітонька, святково одягнена, радо зустрічала гостей, поки я закінчувала розставляти прилади на стіл. Я чула, як вона щебетала в передпокої, приймала привітання, і комусь сказала: “Ходімо, я тебе з Улянкою, моєю племінницею зараз познайомлю”.
Вона увійшла до кімнати, за нею – мужчина років сорока.
– Ось, Улянка, знайомся, це Ігор, син Анни Гаврилівни. Ти пам’ятаєш Ганну Гаврилівну? Ну це сусідка, з п’ятдесят шостої квартири. Ігор, це Улянка, моя племінниця, вона лікар, і лікує мене вдома.
Тітонька засміялася і пішла в передпокій. Я глянула на Ігоря, він на мене усміхаючись.
– Виходить, моя матінка і ваша тітонька вирішили нас познайомити. Хоч би попередили, дві авантюристки.
Він заглянув в мої очі: “Але я дуже радий познайомитися з вами”.
Я дивилася на Ігоря, і десь в глибині душі розуміла, це він, моя доля, мій майбутній чоловік. Напевно, Ганна Гаврилівна, моя пацієнтка, поділилася своїм щастям, і мені всесвіт теж посилає те світле почуття, яке так шукають всі люди, але не кожному дано його знайти.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
