Поки я шукала 200 гривень на нові зошити синові, мій чоловік спокійно оплачував чужу комуналку на суму 4500. — Ти не розумієш, там ситуація критична, — виправдовувався він під час нашої першої великої свapки. Я зрозуміла лише одне: його благородство коштувало нам майбутнього.
Ми з Остапом жили разом уже десять років. Весь цей час я вважала нашу сім’ю зразковою, хоча фінансова скрута постійно дихала нам у спину. Остап працював на двох роботах, приходив додому виснажений, із темними колами під очима. Я бачила, як йому важко, як він буквально згоряє на очах, намагаючись забезпечити нас і нашого сина. Кожного вечора я чула, як важко він зітхає, роззуваючись у коридорі, як хрустять його суглоби, коли він намагається розігнути спину після зміни на будівництві.
— Катрю, потерпи ще трохи, скоро проект закінчу, буде легше, — говорив він щоразу, заходячи в коридор і важко спираючись на обшарпану стіну.
Я вірила. Як можна було не вірити людині, яка працює по дванадцять годин на добу? Я економила на всьому. Купувала продукти лише за акціями, перешивала старий одяг, відмовляла собі в елементарних речах. Мої руки стали грубими від постійного прання та прибирання, бо на нову техніку грошей ніколи не вистахало. На кухні стояв запах дешевого миючого засобу та старої заварки, яку я використовувала двічі, щоб викроїти бодай кілька гривень на нові зошити для малого.
Остап приносив додому лише частину заробітку. Пояснював це то боргами фірми, то штрафами за інструменти, то якимись незрозумілими внесками у спільну касу бригади. Я ніколи не допитувалася. Мені було шкода його, я бачила його втому і старі мозолі на долонях, які він намагався сховати в кишенях робочих штанів. Коли він спав, його дихання було уривчастим, а пальці навіть уві сні смикалися, ніби він продовжував щось закручувати чи піднімати.
Одного разу вівторок видався особливо важким. На роботі скоротили премію, а вдома ще й зламався кран у ванній, заливаючи стару плитку іржавою водою. Сина забрав до себе мій брат на вечір, а я повернулася з роботи раніше, бо голова розривалася від тиску. Остапа вдома не було, хоча він казав, що матиме вихідний через негоду. На старому дерев’яному столі, покритому клейонкою з вицвілими квітами, лежав його телефон. Він зазвичай не брав його з собою, коли йшов “на підробіток”, бо пристрій майже не тримав заряду.
Раптом екран блимнув. Різкий звук сповіщення розрізав тишу кухні. Я мимоволі глянула на текст, що висвітився на заблокованому дисплеї.
— Дякую, все отримала. Ти наш рятівник. Чекаємо завтра. Діти дуже раді подарункам.
Усередині все похололо. Яке рятівництво? Які подарунки? Ми місяць не могли купити синові нові кросівки, бо підошва на старих зовсім стерлася. Я знала, що не маю права лізти в особисте листування, але мої тремтячі пальці самі розблокували пристрій. Там не було пароля — Остап завжди казав, що йому нічого приховувати.
Те, що я побачила в історії банківських переказів та повідомлень, просто не вкладалося в голові. Величезні суми, які Остап щомісяця, стабільно, у день зарплати, надсилав на один і той самий номер. Це були гроші, яких нам би вистачило не просто на кросівки, а на капітальний ремонт, на поїздку до моря, на спокійне життя без вічного страху перед рахунками за опалення.
Я гортала листування далі. Там були фотографії: троє усміхнених дітей у нових зимових комбінезонах, стіл, заставлений продуктами, якийсь новий телевізор у чужій вітальні. І під кожним фото — подяки від жінки на ім’я Олена.
Я сиділа в темній кухні дві години, не вмикаючи світло. Годинник на стіні цокав так гучно, ніби кожен удар молотком забивав цвях у мою впевненість у щасливому шлюбі. За вікном починався дощ, краплі розбивалися об підвіконня з таким же звуком, з яким розбивалися мої ілюзії.
Коли двері нарешті скрипнули, я навіть не поворухнулася. Остап зайшов тихіше, ніж зазвичай. Він не ввімкнув світло в коридорі, роздягався навпомацки.
— Катрю, ти чого в темряві сидиш? — його голос здригнувся, коли він помітив мій силует за столом.
Я мовчки поклала телефон на край столу екраном догори. Світло від вуличного ліхтаря на мить освітив його обличчя, і я побачила, як він зблід. Він завмер, не знявши навіть один черевик.
— Хто це, Остапе? — запитала я тихо, відчуваючи, як кожне слово дряпає горло.
— Це не те, що ти думаєш, Катю. Будь ласка, дай мені пояснити, — почав він ту саму фразу, після якої зазвичай не буває нічого доброго.
— Не смій мені цього казати. Я бачу цифри. Я бачу дати. Кожного разу, коли я просила на ліки чи на нове взуття малому, а ти опускав очі й казав, що на фірмі знову затримка, ти відправляв ці гроші їй. Хто така Олена? Вона твоя коханка? Ти завів другу сім’ю на нашій бідності?
Остап важко сів на стілець навпроти. Він не роздягався, так і сидів у старій куртці, від якої пахло цементом і дешевим тютюном, хоча він обіцяв кинути палити. Він дивився в підлогу, і я вперше за всі роки побачила в його погляді не втому, а справжній, липкий страх.
— Це дружина мого колишнього напарника, — нарешті вимовив він, ледь ворушачи губами.
— І що з того? Ти тепер утримуєш чужу жінку і трьох дітей, поки твій власний син доношує речі за сусідами? Ти вважаєш це нормальним? Поки я рахую гривні на хліб, ти купуєш їм телевізори?
— Його не стало два роки тому, Катю. На тій недобудові, пам’ятаєш? Був обвал. Це була моя зміна. Але в нього тоді народилася третя дитина, грошей не було зовсім, і він попросив мене помінятися, щоб вийти в нічну зміну за подвійний тариф. Я погодився. Я мав бути там під тими плитами, розумієш? Не він. Я.
Я заніміла. Я пам’ятала той день, коли Остап прийшов додому білий як стіна і мовчав три доби. Але він ніколи не розповідав деталей. Він просто сказав, що стався нещасний випадок і хтось із хлопців постраждав.
— То ти вирішив, що тепер зобов’язаний оплатити його життя? Своїм життям? Нашим життям? Ти вирішив стати святим за мій рахунок?
— У неї троє дітей, Катю! Молодший навіть не пам’ятає батька. Їм нікому допомогти, батьки в селі самі ледве виживають. Я не міг інакше. Щоразу, коли я бачу нашого сина, я бачу тих сиріт.
— Ти міг сказати мені! — я зірвалася на крик, і сльози нарешті потекли по щоках. — Ми партнери чи хто? Ми могли б разом подумати, як допомогти, можливо, не такими сумами, можливо, речами чи продуктами. Але ти вибрав брехати. Ти дивився, як я заклеюю взуття клеєм, і знав, що в кишені в тебе лежить переказ для Олени.
— Ти б не дозволила, — Остап підвів голову, і в його очах з’явилася та сама впертість, яку я колись любила, а тепер зненавиділа. — Ти б почала говорити про пріоритети, про те, що нам треба збирати на власне житло. А я відчуваю, що кожна гривня, яку я витрачаю на себе чи навіть на вас, пахне тим бетоном. Це борг. Це мій вирок.
— Ти егоїст, Остапе. Ти просто купив собі спокійну совість. Тобі було легше віддати гроші і відчувати себе героєм там, ніж бути чесним чоловіком тут. Ти зрадив мою довіру. Це гірше за коханку.
— Я просто робив те, що правильно! — він теж підвищив голос. — Вони виживають, Катерино! У них стіни цвіли, поки я не дав грошей на ремонт!
— А в нас? Подивися на нашу стелю у ванній! Подивися на мої руки! Я забула, коли востаннє була в перукарні чи купувала собі нову білизну. Ти зробив нас жебраками, щоб бути благодійником для чужих людей. Ти вибрав їх.
Остап підвівся, його стілець з гуркотом відсунувся назад. Він виглядав як людина, яку загнали в кут, але яка не збирається здаватися.
— Якщо для тебе гроші важливіші за людське життя і відповідальність, то я не знаю, з ким я жив усі ці роки, — кинув він.
Він вийшов з кухні і зачинився у вітальні. Тієї ночі я не могла заснути. Я лежала в ліжку, слухаючи, як за стіною Остап ходить з кута в кут. Кожен його крок віддавався болем у моїй голові. Я згадувала всі ті моменти, коли ми відмовляли собі у відпустці, коли я мріяла про нове пальто, а він казав, що треба ще трохи почекати. Виявляється, ми чекали, поки діти Олени підростуть?
Наступного ранку атмосфера в домі була такою напруженою, що повітря здавалося густим, як кисіль. Остап збирався на зміну мовчки. Його рухи були механічними.
— Ти знову збираєшся це робити? — запитала я, стоячи в дверях.
— Сьогодні середа. Їй треба заплатити за гуртки дітям. Я обіцяв.
— Остапе, зупинися. Подивися на мене. Ти руйнуєш нашу сім’ю. Нам теж потрібні гроші. Син хоче на футбол, а я сказала йому, що це дорого.
— Футбол почекає. А там дітям нема чого їсти.
Це було як ляпас. Виходить, потреби нашої дитини — це розкіш, а потреби чужої сім’ї — святий обов’язок.
— Якщо ти зараз підеш і віддаш ті гроші, не повертайся додому. Я більше не буду терпіти цю брехню і це обкрадання власної сім’ї.
Остап завмер з ключами в руках. Він довго дивився на мене — погляд був холодним, чужим, ніби ми ніколи не ділили одну долю на двох.
— Ти ставиш мені умови? Після того, через що я пройшов?
— Я ставлю умови своєму чоловікові, який забув про свої обов’язки перед дружиною і сином.
— Тоді прощавай, Катерино. Я не можу бути з жінкою, яка не має серця.
Він зачинив за собою двері, і цей звук був остаточним, як постріл. Я сіла на підлогу в коридорі і розридалася. Не від горя, а від безсилля. Як так сталося, що доброта однієї людини перетворилася на катування для іншої?
Минуло кілька днів. Остап переїхав до своєї матері в передмістя. Він дзвонив синові, забирав його на прогулянки, але зі мною не розмовляв. Я ж намагалася зрозуміти, як виживати далі на одну мою зарплату, якої раніше заледве вистачало на продукти.
Одного разу, коли я поверталася з роботи, біля мого під’їзду на мене чекала жінка. Я впізнала її за фотографіями в телефоні. Це була Олена. На ній був той самий дорогий шарф, який я бачила в листуванні. Вона виглядала доглянутою, незважаючи на статус вдови з трьома дітьми.
— Нам треба поговорити, — сказала вона без тіні збентеження.
— Нам нема про що говорити. Ви вже отримали від моєї сім’ї все, що могли.
— Остап сказав, що ви вигнали його. Ви хоч розумієте, що він робить? Він єдина людина, яка не дала нам піти з торбами після того, як мій чоловік віддав за нього життя.
— Ваш чоловік вибрав зміну сам. А мій чоловік зробив з нас заручників свого почуття провини. Ви знали, що ми живемо в борговій ямі, поки ви купуєте дітям дорогі іграшки?
— Мене це не обходить. Він сам запропонував. Він приходить до нас, допомагає з уроками, лагодить техніку. Він став для моїх дітей ближчим, ніж ви можете собі уявити.
Ці слова кололи без жалю. Виходить, він не просто гроші віддавав. Він віддавав їм свій час, свою увагу, свою душу. Те, що по праву належало нашому синові.
— Ідіть геть, Олено. І передайте Остапу, що якщо він хоче бути батьком для ваших дітей, нехай офіційно відмовляється від нашого. Бо всидіти на двох стільцях, коли один з них зроблений з моїх нервів, не вийде.
Вона пішла, а я ще довго стояла на вітрі, відчуваючи, як холод пробирається під стару тонку куртку.
За місяць ми подали на розлучення. У суді Остап виглядав як мученик. Він спокійно погодився на аліменти, але заявив, що більше нічого мені не винен. Його друзі та родичі дивилися на мене як на монстра. Мовляв, як можна було кинути такого благородного чоловіка, який дбає про вдову і сиріт?
Навіть моя свекруха подзвонила і сказала:
— Катю, ти ж завжди була розумною. Гроші — це наживне. А таку душу, як у Остапа, зараз не знайдеш. Він же свята людина.
— Ця свята людина забрала дитинство у власного сина, мамо, — відповіла я і поклала слухавку.
Зараз я живу сама з малим. Мені важко, я працюю на півтори ставки, але тепер я принаймні знаю, на що йде кожна моя копійка. Я купила синові ті кросівки, про які він мріяв. Сама пофарбувала стіни на кухні. Життя потроху стає на рейки, але гіркий присмак зради нікуди не зникає.
Остап продовжує працювати на трьох роботах. Кажуть, він зовсім схуд і змарнів, але Олена з дітьми тепер ні в чому не знають потреби. Його вважають героєм у нашому містечку. А я для всіх залишилася тією, що проміняла велике серце чоловіка на шматок ковбаси.
Вечорами, коли син засинає, я сиджу в тиші і думаю. Чи була я надто егоїстичною? Чи мала я право вимагати від нього припинити допомогу тим, хто справді її потребував? Але з іншого боку — де закінчується благородство і починається жорстокість до власних близьких?
Чи можна побудувати щастя на чужому горі, навіть якщо це горе — це всього лише втрачений комфорт твоєї власної дружини та дитини?
А як би ви вчинили на моєму місці, якби зрозуміли, що ваш чоловік — герой для всього світу, але при цьому він повільно руйнує ваш спільний дім заради своєї ілюзорної спокути?
