Поки я відкладала 8000 із власної зарплати на святковий образ, свекруха вже готувала промову, щоб виставити мене провінціалкою перед усіма гостями. Те, як вона оцінила мої зусилля, змусило мене задуматися про розлучення.
Ми з Тарасом разом уже п’ять років, і весь цей час я щиро намагалася стати частиною його родини. Моя мама завжди казала, що шлюб — це не лише стосунки двох людей, а й поєднання двох світів. Я вірила в це всім серцем. Старалася готувати улюблені страви його батька, пам’ятала про всі дні народження далеких родичів і завжди обирала подарунки з особливою ретельністю. Але була одна людина, чиє схвалення залишалося для мене недосяжною вершиною. Мама Тараса, Галина Петрівна.
Того вечора ми збиралися на святкування ювілею спільного знайомого. Я готувалася дуже довго. Обрала елегантну сукню смарагдового кольору, яка, на мою думку, ідеально підкреслювала мої очі. Зробила легкий макіяж і вишукану зачіску. Мені хотілося виглядати бездоганно, щоб Тарас міг мною пишатися. Коли ми заїхали за його мамою, я відчувала легке хвилювання, яке буває перед важливою подією.
Свекруха сіла на заднє сидіння автомобіля з таким виразом обличчя, ніби її змушували їхати на каторгу, а не на свято. Вона мовчала кілька хвилин, поправляючи свій шарф, а потім почала уважно розглядати мою потилицю. Я вирішила розрядити атмосферу і, обернувшись, з усмішкою запитала її думку.
— Галино Петрівно, як вам мій сьогоднішній образ? Довго обирала цю сукню, хотіла почути вашу пораду.
Вона повільно перевела погляд з вікна на мене. Її очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію. Вона не поспішала з відповіддю, що змусило моє серце битися швидше. Нарешті вона промовила холодним, розміреним тоном.
— Знаєш, Олю, іноді краще не питати те, на що не хочеш почути правду. Тобі здається, що цей колір тобі пасує, але він лише підкреслюю твою втому. А фасон… Ну, скажімо так, він занадто сміливий для жінки твого статусу.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Я відчула, як до обличчя підступив жар. Тарас, який сидів за кермом, на мить міцніше стиснув руки на кермі, але промовчав. Його мовчання ранило не менше, ніж коментар його матері. Я намагалася знайти слова, щоб захистити свій вибір, але горло наче перехопило.
— Можливо, ви маєте рацію щодо втоми, останнім часом було багато роботи — тихо відповіла я, намагаючись зберегти гідність.
— Робота не привід виглядати неохайно — відрізала вона. — Моя мати завжди казала, що справжня жінка повинна вміти приховувати свої недоліки, а не виставляти їх на показ. Тарасе, ти не знаходиш, що минулого разу Оля виглядала значно краще?
Тарас кашлянув і поглянув у дзеркало заднього виду. Його погляд був розгубленим.
— Мамо, мені здається, Оля сьогодні дуже гарна. Головне, щоб їй було комфортно.
— Комфорт — це для домашніх капців, сину — свекруха зневажливо хмикнула. — У суспільстві треба думати про враження, яке ти справляєш. А з такою зачіскою… Олю, ти справді сама це робила? Бо виглядає так, ніби ти дуже поспішала і забула завершити почате.
Я відвернулася до вікна, розглядаючи вечірні вогні міста, які розпливалися перед очима. Всередині все тремтіло. Це було не просто критичне зауваження, це було цілеспрямоване намагання зіпсувати мій настрій перед вечором, на який я так чекала. Чому вона це робила? Що я зробила їй поганого? Протягом усієї дороги вона продовжувала розповідати про свою молодість, про те, як вона вміла підбирати гардероб за минулих часів, коли нічого не було, і як сучасна молодь втратила почуття смаку.
Коли ми приїхали до ресторану, я вже не хотіла ніякого свята. Мені хотілося повернутися додому, змити макіяж і просто побути в тиші. Але довелося виходити з машини, усміхатися гостям і вдавати, що все гаразд. Весь вечір свекруха була поруч. Вона підходила до наших знайомих і, наче між іншим, вставляла колючі фрази.
— Оля сьогодні вирішила поекспериментувати — казала вона одній із сусідок. — Бачите, яка незвична зачіска? Каже, що це зараз модно. Хоча я б на такий ризик не пішла.
Люди ніяково посміхалися і відходили. Я бачила, як Тарас розмовляє з друзями, іноді поглядаючи на мене, але він жодного разу не підійшов, щоб зупинити свою матір. Ця відчуженість боліла найбільше. Я відчувала себе самотньою у натовпі людей, де мала б відчувати підтримку найближчої людини.
Ближче до кінця вечора ми залишилися за столом удвох. Галина Петрівна взяла склянку з водою і почала повільно її пити, дивлячись на залу.
— Олю, ти не ображайся на мене — раптом сказала вона, не дивлячись у мій бік. — Я ж як краще хочу. Тобі треба бути суворішою до себе. Ти ж дружина успішного чоловіка. Ти — його візитна картка.
— Я людина, а не візитна картка — відповіла я, ледь стримуючи голос.
— Це поки що ти так думаєш. З роками зрозумієш, що жінка має бути лише тінню свого чоловіка, але гарною тінню. А ти занадто намагаєшся виділитися. Це виглядає провінційно.
— Чому ви завжди намагаєтеся мене зачепити? — я вперше наважилася запитати це прямо. — Я стараюся для вашої родини, я люблю вашого сина. Хіба цього недостатньо?
Вона нарешті повернула голову до мене. У її очах не було злості, там була лише холодна байдужість.
— Любов — це добре для книжок. У реальному житті важлива відповідність. Ти гарна дівчина, але тобі бракує того, що не купиш за гроші — породи. І скільки б суконь ти не змінила, це завжди буде видно.
Я відчула, як усередині щось остаточно зламалося. Увесь цей час я будувала ілюзію добрих стосунків, якої ніколи не існувало. Я намагалася заслужити прихильність людини, яка апріорі не була готова мені її дати. Вечір закінчився в мовчанні. Дорогою додому Тарас намагався щось розповідати про зустріч, але я лише кивала.
Коли ми нарешті залишилися самі в нашій квартирі, я не витримала.
— Тарасе, чому ти дозволяєш їй так зі мною розмовляти?
— Олю, ну ти ж знаєш маму. У неї складний характер. Вона просто така людина, каже те, що думає. Не бери близько до серця.
— Вона не просто каже, що думає. Вона намагається мене затьмарити і знецінити. А ти стоїш поруч і просто спостерігаєш.
— Ти перебільшуєш. Вона ж нічого такого не сказала. Просто висловила свою думку про одяг. Це дрібниці.
— Це не дрібниці — сказала я, витираючи сльозу. — Це моє життя, моє самопочуття. Якщо ти не можеш мене захистити навіть у таких ситуаціях, то як я можу на тебе розраховувати у чомусь серйознішому?
Він лише зітхнув і пішов у іншу кімнату. Я залишилася стояти посеред вітальні в тій самій смарагдовій сукні, яка ще кілька годин тому здавалася мені чарівною. Тепер вона виглядала як нагадування про мою вразливість і самотність. Я зрозуміла, що проблема не в сукні, не в зачісці і навіть не в Галині Петрівні. Проблема була в тому, що я дозволила чужій думці керувати моїм станом, і в тому, що людина, яку я вважала своєю опорою, виявилася лише стороннім спостерігачем.
Наступного ранку я прокинулася з дивним відчуттям порожнечі. Я більше не хотіла нікому нічого доводити. Свекруха зателефонувала близько обіду, наче нічого не сталося.
— Олю, я тут бачила в магазині одну річ, вона б тобі підійшла краще за те, що на тобі було вчора. Зайдеш до мене, подивимося разом?
Я глибоко вдихнула і відповіла максимально спокійно.
— Дякую за пропозицію, але я вже доросла і сама розберуся зі своїм гардеробом. У мене багато справ, тому не зможу прийти.
На тому кінці дроту запала довга тиша. Потім вона сухо сказала.
— Ну, як знаєш. Тільки потім не нарікай, що тебе не попереджали.
Я поклала слухавку. Це був мій перший маленький крок до захисту свого простору. Але десь глибоко в душі я знала, що це лише початок довгої і складної історії. Адже родина — це не тільки свята і гарні фотографії. Це щоденний вибір на користь поваги і захисту своїх кордонів.
Чи варто було мені мовчати далі заради спокою в сім’ї, чи краще відразу розставити всі крапки над і, навіть якщо це призведе до напруженості з Тарасом? Чи можливо взагалі побудувати гармонійне життя, коли між вами стоїть людина, яка не збирається вас приймати?
Мені дуже важливо почути вашу думку про цю ситуацію. Як би ви вчинили на моєму місці? Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія була вам цікавою, і обов’язково напишіть у коментарях свій досвід спілкування з родичами чоловіка. Ваша підтримка та поради для мене справді мають велике значення.
