Поліна Степанівна вже років тридцять, як на пенсії. Але активний спосіб життя вести не перестала. Влітку ходила по стадіону з двома палицями, а взимку на лижах каталася. Як могла. Зате на здоров’я не скаржилася.
Скаржилася на пенсію. Відпрацювавши практично все життя, років з дванадцяти, вона отримувала сущі копійки. Але сумувати було ніколи, життя йшло своєю чергою і воно швидко пролітає!
Годувала кішок, які жили в підвалі, голубів, які жили і чвіркали де попало. Словом, за покликом серця жила.
Якось бабуся йшла додому з головної пошти. По пенсію ходила, її, рідну, і несла. Йшла повз церкву і зупинилася перехреститися.
Дивиться – сидить на паперті чоловік. Сам молодий, але видно, що жебрак.
Біля його ніг лежала табличка – “Подайте сліпому на батон хліба і банку консервів”. Степанівна придивилася – чоловічок і справді дивився в одну точку.
Жінка вона була жаліслива. Постояла, подумала. Відрахувала половину пенсії і в коробку поклала. На квартплату їй вистачить і добре. Місяць на своєму запасі круп дотягне. А людині потрібніше. І пішла геть.
А хвилин через десять наздогнав її натовп людей. Всі з камерами і з фотоапаратами. Бігають навколо неї, щось цвірінькають. Хотіла відмахнутися від них пенсіонерка, та підійшов до неї той самий сліпий.
Зрячий вже.
Пояснив, що вона мимоволі взяла участь в соціальному експерименті з виявлення кількості жалісливих людей в їхньому місті. За чотири години експерименту вона була першою і єдиною! Їй покладався приз – путівка в санаторій.
Поліна Степанівна буркнула щось нерозбірливо, забрала свою непотрібну “сліпому” пенсію і пішла собі потихеньку.
Експеримент, розумієте. У неї ще кішки не годовані і голуби на підвіконні, мабуть, вже воркують-чекають.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
