Колись давно у Поліни була мама Орися і дві тітки, Ніна і Ліда.
Орися, найменша з сестер, не виходила заміж, але народила, як вона казала, від сонечка, Полінку.
Пішла Орися раніше за всіх сестер. Поліна в 15 років залишилася сама. Приїхала до неї тоді тітка Ліда, найстарша сестра, і сказала:
– Виїжджай з квартири, вона моя, на мене батько заповіт зробив. У мене дітей он троє, нам житлова площа треба!
Багато рідні було у Поліни, але всім вона не була бажана. Крім тітки Ніни. Ніна жила в селі, чоловік покинув її з двома дітьми, але знайшла місце в серці і в хаті і для племінниці.
Поліна отримала від тітки Ніни підтримку, турботу, материнське тепло, грошову підтримку сяку-таку. І нічого від неї не вимагали натомість. Потім Поліна поїхала в обласний центр вчитися. Там залишилася працювати і жити, але її дім, її душа тепер були біля тітки Ніни в селі.
Діти Ніни, як виросли, виїхали з села і перехрестилися, до матері майже не навідувалися. Воли поїхали обоє до батька в іншу країну, де той осів на заробітках, там і лишилися. Прилітала іноді до матері тільки дочка з онукою, якось хату бабину на внучку Каміллу переоформили, але навіть зручностей в хаті старіючій Ніні не зробили: туалет надворі, вода в колодязі, душ – у ночвах…
Ніна довго міцною була, жвавою, а вже після 85-ти почала здавати. Поліна намагалася їздити частіше, а потім і зовсім сказала чоловіку Василю:
– Я поїду. Відчуваю, що не довго їй. Ти вже почекай трохи, рідний, добре?
І вона поїхала. Пів року лише на вихідні раз на два тижні додому у місто їздила, а так весь час біля тітки Ніни.
Дочка і онучка зателефонували кілька разів, спитали про бабине самопочуття, запропонували платити за доглядальницю, якщо її Поліна знайде. Але Поліна відмовилася.
Поліні вже самій майже 70, а вона носила ті відра до старої Ніни в хату, мила в хаті і бабусю, готувала тільки «дідову їжу», яку просила 90-річна стара: печені гарбузи і яблучка, варені бурячки, товчені з горіхами, робила сама для тітки ряжанку з домашнього сусідського молока, пекла прісні хлібці…
І не заради хати, як думали в селі, приїхала Поліна до тітки, оселя вже давно на Ніниній онучці, яка й знати бабусю не хоче, та і в Україні її немає. Поліна вважала це своїм боргом, своєю даниною перед людиною, яка підтримала її колись у складні часи, людиною, яка була їй справді дорогою.
…Провели тихо Поліна й Василь з сусідами Ніну в останню путь, тай поїхали в місто, додому. Вони свою справу зробили і Поліна відчувала душею тиху Нінину вдячність.
А через тиждень прилетіла Камілла, продавати хату.
Автор – Олена Мірошниченко
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
