Понад рік я не розмовляю зі свекрухою і не впускаю її на поріг нашого дому. Все почалося з того моменту, як я дізналася, що вона тихцем відвідала головного лікаря, щоб домогтися відмови у лікуванні моєї матері.
Привіт усім. Хочу розповісти свою історію, яка досі болить у душі. Я знаю, що багато хто зіштовхувався із проблемами у стосунках зі свекрухами, але те, що зробила моя, – переходить усі межі. Минуло вже кілька років, але я не можу пробачити, і не знаю, чи зможу колись.
Мене звати Віра. Ми з Романом одружені вже сім років, маємо чудових дітей. На перший погляд, ми – звичайна, щаслива родина. Роман – турботливий чоловік, добрий батько. А от його мама, Марія Степанівна, завжди була жінкою зі складним характером. Вона – з тих, хто завжди знає, як краще, і не соромиться втручатися в наше життя, навіть коли ми про це не просимо.
Спочатку це були дрібниці: неправильно прибраний посуд, не так виховую дітей, “занадто дорогі” покупки. Але з часом її втручання ставали все більш відчутними. Вона могла приїхати без попередження, відкрити холодильник і критикувати, що ми їмо. Могла за нашою спиною давати поради Роману, які суперечили нашим спільним рішенням. Я намагалася зберігати спокій і не провокувати конфлікти, адже любила чоловіка і не хотіла сваритися. Роман завжди був між двох вогнів, намагався нас примирити, але це виходило не завжди.
Справжня біда трапилася, коли моя мама, Галина Петрівна, дуже занедужала. Вона завжди була моєю опорою, жила сама, ми з нею були дуже близькі. Лікарі діагностували серйозну недугу, яка вимагала негайного і тривалого лікування у спеціалізованому закладі. Ситуація була складною, вимагала великих фінансових вливань, які ми, на жаль, самостійно не могли забезпечити. Ми з Романом працювали, але таких коштів у нас не було.
Я звернулася до Романа. Він, як завжди, підтримав і сказав, що ми повинні знайти вихід. Я знала, що його батьки, Марія Степанівна та Іван Петрович, мали деякі заощадження. Вони завжди жили ощадливо, мали значний капітал. Я розуміла, що це велике прохання, але для мене це був єдиний шанс врятувати маму.
— Романе, я знаю, що це нелегко, але ми повинні спробувати поговорити з твоїми батьками, — сказала я чоловікові втомленим голосом.
— Віро, я сам про це думав. Але ти знаєш маму, — зітхнув він. — Вона може…
— Вона може відмовити, я знаю. Але якщо ми не спробуємо, я собі цього не пробачу, — прошепотіла я.
Роман погодився. Ми поїхали до них у неділю. Розмова була важкою. Я, ледь стримуючи сльози, розповіла про стан мами, про необхідність лікування, про суму, яка нам потрібна. Іван Петрович мовчав, виглядав засмученим, але Марія Степанівна одразу ж взяла ініціативу в свої руки.
— І про яку суму ти говориш, Віро? — запитала вона холодним тоном.
Я назвала суму. Повисла важка тиша.
— Це дуже багато, — сухо промовила свекруха. — У нас є ці гроші, не приховуватиму, але вони відкладені на “чорний день” і на допомогу онукам у майбутньому.
— Але ж це зараз “чорний день” для моєї мами, — ледь чутно відповіла я.
— Так, але це твоя мама, Віро, а не наша, — сказала вона, дивлячись мені прямо в очі. — Чому ми повинні витрачати наші заощадження? У тебе є рідні сестри чи брати?
— Ні, я одна у мами, — відповіла я.
— Тоді це твої проблеми. Ти маєш сама це вирішувати, — підсумувала вона. — Звичайно, я співчуваю, але ми не благодійний фонд.
Роман намагався втрутитися, захистити мене, але мати його різко обірвала:
— Заспокойся, Романе. Ти не маєш права ставити під загрозу майбутнє своїх дітей заради чужих людей.
Це був ляп. Я відчула себе абсолютно спустошеною. Роман заперечив, що моя мама – не чужа людина, а бабуся його дітей, але його слова потонули в рішучому “ні” Марії Степанівни. Іван Петрович лише знизав плечима і відвів погляд. Ми поїхали з порожніми руками.
Наступні дні були суцільним випробуванням. Я кинулася шукати інші шляхи: брала невеликі позики, просила допомоги у друзів і колег. Гроші збиралися повільно. Лікування треба було починати негайно, адже час грав проти нас.
Через тиждень після нашої розмови з батьками Романа, мені зателефонувала двоюрідна сестра, Ірина. Вона працювала медичною сестрою у тому спеціалізованому закладі, куди ми планували відвезти маму.
— Віро, я щось повинна тобі розповісти, — голос Ірини тремтів. — Це стосується твоєї мами.
— Що сталося? Їй гірше? — моє серце стислося.
— Ні, не зовсім. Ти знаєш… до нас приходила твоя свекруха, Марія Степанівна.
— Що? Коли? Навіщо? — я не могла повірити.
— Приблизно два дні тому. Вона розмовляла з головним лікарем. Я чула частину розмови, вона була в кабінеті поруч.
— І що вона говорила?
— Вона… вона просила, щоб твою маму не брали на лікування, або, принаймні, поставили у чергу на невизначений термін, — вимовила Ірина. — Вона говорила, що вашій родині зараз “не до того”, що ви не зможете оплатити лікування, і що краще “не брати на себе відповідальність” за такий складний випадок. Мовляв, ваша фінансова ситуація “безнадійна”, і ви “лише заберете місце” у тих, хто зможе оплатити і видужати.
Мене охопив неймовірний подив. Я не могла вимовити ні слова.
— Вона навіть сказала, що не дозволить Романові допомагати тобі з грошима, бо це “гроші його дітей”, — додала Ірина. — Головний лікар був здивований, але сказав, що так і зробить, бо вона представилася “відповідальною особою” від вашої родини.
— Це неможливо… — прошепотіла я, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Я не знаю, Віро, чому вона це зробила. Але коли ти телефонувала, щоб дізнатися про вільні місця, тобі сказали, що зараз “немає можливості”, — тихо пояснила сестра.
Ось чому нам раптом відмовили, не пояснюючи причину, хоча до цього був попередній дозвіл. Я поклала слухавку і відчула такий гнів, який ніколи раніше не відчувала. Це була не просто відмова в допомозі, це була активна спроба перешкодити лікуванню моєї мами!
Коли Роман прийшов додому, я одразу ж йому все розповіла. Він спочатку не повірив.
— Ти впевнена? Може, Ірина щось не так зрозуміла? Мама не могла так вчинити.
— Вона могла, Романе. Вона це зробила. Я не брешу. Я тобі говорю правду, — я показала йому переписку з Іриною. — Вона хотіла, щоб моя мама… не отримала допомогу.
Роман зателефонував матері. Розмова була короткою і напруженою. Я чула його голос, що здригався від обурення, і чула гучні, нерозбірливі виправдання Марії Степанівни. Потім він поклав слухавку.
— Вона визнала, — прошепотів він, прикривши обличчя руками. — Вона сказала, що просто “захищала наші інтереси” і не хотіла, щоб ми “кинули всі гроші на вітер”. Вона вважала, що так буде краще. Вона казала: “Це не той випадок, Романе, де варто витрачати всі заощадження, там і так все складно”.
— Як вона могла вирішувати, що краще? Як вона могла вирішувати за мою маму? — мої щоки горіли від сліз.
— Я не знаю, Віро. Я не знаю, як вона могла… Я вибачаюся за неї, — сказав Роман, обіймаючи мене.
Завдяки допомозі моїх друзів і колег, ми таки зібрали потрібну суму, але з великою затримкою. Нам довелося їхати в інший заклад, у сусідній області, бо тут нам було відмовлено. Мама отримала лікування, але через втрачений час процес відновлення йшов дуже повільно і важко.
Я не бачилася з Марією Степанівною більше року. Роман намагався налагодити стосунки, але я була категорична. Я не могла сидіти за одним столом із людиною, яка свідомо намагалася позбавити мою маму шансу на порятунок.
— Віро, вона ж моя мама, — казав Роман. — Вона просить вибачення. Вона зрозуміла свою помилку.
— Не пробачу, Романе, — відповідала я. — Ти не розумієш. Це не просто образа, це щось набагато більше. Вона вчинила так, що це могло коштувати моїй мамі життя.
Мама моя, на щастя, почувається краще, але повністю не відновилася досі. А ця історія розділила нашу родину навпіл. Роман іноді їздить до батьків сам, щоб підтримати зв’язок, але наш дім для Марії Степанівни зачинено.
Я не знаю, скільки ще часу має минути. Чи зможе час залікувати цю рану? Чи маю я право тримати образу на людину, яка є матір’ю мого чоловіка і бабусею моїх дітей, навіть після такого вчинку? Я розумію, що моя непрощена образа може вплинути на наш шлюб, але пробачити це я просто не можу.
А як вважаєте ви? Чи змогли б ви пробачити такий вчинок? Напишіть, будь ласка, свою думку в коментарях. Для мене це зараз дуже важливо. Поставте вподобайку, щоб цю історію побачило якомога більше людей і висловило свою думку.
