fbpx
життєві історії
Поруч – міст через Десну, сама бачила з вікна там бої і сиділа в темряві й молилася, а по селу пройшли важкі залізяки… Недавно попросила дітей забрати мене до себе в Київ

Я живу в маленькому селі на Чернігівщині. обоє дітей з родинами – в столиці. Цього літа ніхто навіть не приїхав мене провідати, та воно й зрозуміло, чому.

Поруч з нашим селом – міст через Десну, сама бачила з вікна там бої і сиділа в темряві й молилася, а по селу пройшли важкі залізяки…

Недавно попросила дітей забрати мене до себе в Київ і ось що отримала у відповідь.

Ми з дітьми спілкуємося телефоном, напевно, раз на місяць. Може, навіть рідше. У дитинстві я виховувала їх сама: батько постійно пропадав на вахтах, вдома практично не бував. Звичайно, гроші якісь були, але все-таки сім’я, можна сказати, була неповною.

Тепер розумію, що я надто їх залюбила. Дочка Олеся почала водити хлопців ще старшокласницею. На всі мої умови вона ніяк не реагувала. Навіть після моїх заборонів вона втікала вечорами, але я нічого не могла вдіяти.

Потім вона поїхала вчитися в чернігів, і я просто не мала права їй щось вказувати.

Син Тарас молодший. На жаль, справжнього чоловіка з нього так і не вийшло. У дитинстві хлопці постійно кривдили його через зайву вагу. Потім, коли настав час юнацтва, він ще більше зачинився в собі. Але досі він зовсім не самостійний.

Добре, хоч знайшов себе у роботі: почав розбиратися в комп’ютерах, переїхав у Київ і тепер добре заробляє.

Коли у Тараса з’явилася дитина, я знову стала потрібна. Мене на якийсб час забрали у столицю і просили посидіти з онуком, доки його батьки займалися своїми справами. Невістка в їхній парі завжди була номер один. Не працювала в житті жодного дня, тільки вешталася по салонах краси і зустрічалася з подругами. Ну та бог із нею, хоч би хлопчика мого направила в потрібне русло. Наодинці він бути не може.

Але зараз онук виріс, навчається у приватній школі. А я знову в селі, знову стала їм не потрібна. Ніхто не приїде, не принесе гостинців та добрим словом не втішить.

Донька рано вийшла заміж і одразу народила двійнят. Навіть не доучившись в університеті, переїхала жити до чоловіка теж у столицю. Навчання, звичайно, закинула.

Ми спілкуємося з Олесею телефоном, але приїжджає вона вкрай рідко. І завжди без дітей. Своїх онуків я бачила лише на фотографіях у соціальних мережах.

У фінансовому плані життя у доньки не таке райдужне, але воно боєць і робить все, щоб було добре для сім’ї. Але свого чоловіка вона давно розлюбила. Останнім часом ми телефонуємо дуже нечасто, і розмови тривають всьго кілька хвилин. “Ой, мамо, не можу говорити, треба працювати, а потім додому”, – тільки й чую. Але ж не працюєш ти цілодобово!

Я вже літня людина. Мені важко справлятися з домашніми справами, а про прибирання й говорити нема чого. Як ми попрощалися з батьком, нікому навіть допомогти донести покупки з магазину. Пенсія зовсім крихітна, але крупи поки що купити вдається. Діти не допомагають, хоча мені зовсім небагато треба.

Недавно подзвонила дітям і попросила забрати мене до когось із них в Києв – на час, поки все це закінчиться.

Але отримала відповідь від обох: “До нас нікуди, мамо!”

Я все зрозуміла. Діти, звичайно, це велика радість і виховувати їх треба гідними людьми. Але не варто сподіватися на допомогу з їхнього боку, коли це буде вам потрібно. В цьому житті ми самотні. Особливо, коли жити залишилося не так вже й багато.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.