Поселили ми у себе у Львові переселенців з Харкова, але тут чоловік мій потрапив до лікарні.
Почну свою розповідь здалеку. Кілька років тому моєму чоловікові у спадок від бабусі дісталася однокімнатна квартирка в одному зі спальних районів Львова. Ми вирішили, що продавати цю квартиру безглуздо. Краще впорядкувати її і віддати під оренду. Копієчка зайвою ніколи не буде.
Так і зробили. Зробили косметичний ремонт, трохи оновили техніку та меблі. А потім майже відразу нам вдалося здати житло через рієлтора.
У нашій квартирі досить довго мешкала одна мила дівчина. Марічка завжди вчасно платила за комуналку та оренду. Просто золотце, а не людина!
А потім розпочалася повномасштабне вторгнення. 24 лютого наше життя змінилося назавжди. Марічка повідомила, що їхатиме за кордон. Вона оперативно забрала із квартири всі свої речі, розплатилася за останній місяць проживання та зникла.
Спочатку ми не знали, що робити з квартирою. З одного боку, можна знову почати її здавати. З іншого боку, хочеться допомогти вимушеним переселенцям, яких у перші місяці війни було дуже багато. Хоча з міста і виїхала велика кількість людей, до нього українці також приїжджали з пізних куточків сходу, півдня і півночі країни.
Поговорили ми із чоловіком і вирішили, що треба допомагати. Написала в один із львівських чатів, що можу надати житло нужденним. Майже одразу мені написала родина біженців із Харкова. Вони залишилися без квартири, до неї потрапила ракета.
Ми поспілкувалися, я дізналася, що Марина та її чоловік мають двох маленьких діток. Моє серце розтануло.
Звісно, ми не стали брати з них гроші за оренду. Домовилися, що вони платитимуть лише за комуналку.
Спочатку ми з чоловіком допомагали їм чим могли. То одяг якийсь принесемо, то продукти. Я часто робила для дітей Марини всякі солодощі і смаколики. Вони були у захваті. У Маринки з чоловіком грошей було небагато, вони отримували виплати та намагалися знайти роботу. Але цей процес був не швидким.
Крім того, їм усім потрібна була емоційна допомога. Вони ще в Харкові встигли сповна відчути, що таке справжня війна. А потім довго добиралися і теж всяке бачили. Боюся уявити, як їм було тяжко. А діти!
Словом, я робила все можливе, щоби підтримати цю сім’ю. Що вже там казати, вони стали для мене майже рідними людьми. Питання оплати оренди ми ніколи більше не порушували. Хоча і Марина, і її чоловік уже знайшли собі роботу.
Але нещодавно мій чоловік серйозно захворів. Відчуття, що це більше на ґрунті хвилювань, оскільки за кілька місяців до того його скоротили на роботі. Я тягла весь сімейний бюджет на собі, але тепер чоловік лежить у лікарні. І я не знаю, що робити.
Мама каже, що я маю поговорити з Мариною. Мовляв, вони вже можуть платити бодай щось за оренду нашого житла. Це нормально.
Але в мене язик не повертається їй це сказати. Я бачу, як вона економить на всьому. Але і я сама тепер точно в такій ситуації.
Мені б дуже хотілося, щоб мій чоловік якнайшвидше одужав. І щоб у Маринки з її рідними все налагодилося.
Але їй більше нема куди повертатися. Як знайти сили, щоб поговорити з нею про таке делікатне питання?
Підкажіть будь ласка! Буду вдячна за поради, якщо поділитеся власним досвідом.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
