Поселилися молодята на другому поверсі нашого дому, але там досі немає окремого санвузла з ванною. Зятю це відразу не сподобалося, тож він почав міркувати, як би облаштувати все по-сучасному, і, звісно, за наш рахунок, бо ж будинок наш. Я тільки всміхнулася, бо знала, що чоловік не дасть себе вмовити.
– Мені байдуже, а ти, якщо так бажаєш, став собі хоч кришталевий унітаз, Олексію! – відповів мій чоловік, не піднімаючи очей від газети. Дочка тоді ще намагалася нас помирити, але зять насупився, а Катерина, наша єдина, на кілька днів затихла, ніби ми їй найбільшу кривду заподіяли.
Ми з чоловіком будували цей дім роками, вкладаючи кожну копійку і кожну годину праці. Спочатку це був скромний фундамент, а згодом – повноцінний двоповерховий будинок з просторими кімнатами і затишним подвір’ям. Тепер там викладена рівна доріжка з плитки, а всередині – свіжий ремонт з теплими тонами і зручними меблями.
Все це ми робили насамперед для Катерини, аби наша донечка мала надійний прихисток на все життя. Кожна цеглинка в стінах нагадує про ті ночі, коли ми не спали, рахуючи заощадження, і про радощі, коли нарешті могли запросити сусідів на чай у нову кухню. Навіть садок ми посадили разом: яблуні, вишні, троянди вздовж паркану – все для того, щоб Катерина мала свій куточок раю.
Катерина росла розумницею: відмінно вчилася в школі, відвідувала гурток малювання, а ще грала в шкільній волейбольній команді. Ми з чоловіком пишалися нею, бо бачили, як вона росте відповідальною і доброю дівчиною. Навіть на екскурсії до столиці її відправили, бо заслужила. Вона повернулася звідти з альбомом малюнків, де зобразила старовинні будинки і зелені парки, і ми всі разом сміялися, переглядаючи їх за вечерею.
Я часто шепотіла ввечері молитву, аби Господь послав їй надійного супутника, який би цінував її і нашу родину. Мріяла, щоб той чоловік був таким, як мій Петро: працьовитим, спокійним, з почуттям гумору, що розвіює хмари непорозумінь.
Катерина вчилася не тільки наукам, а й життю: допомагала мені в городі, годувала курей сусідів, коли ті йшли у відпустку. “Мамо, я хочу бути як ти – сильною і лагідною водночас”, – казала вона, і серце моє тануло від цих слів.
Після весілля, як і планували, Катерина привела до нас Олексія. Він хлопець з сусіднього села, де в родині тримають чимале обійстя: корів, курей, городину. З дитинства звик до важкої роботи – вставати з сонцем, доглядати за тваринами, допомагати батькам.
Ми сподівалися, що ця працьовитість стане в пригоді і в нашому домі. На весіллі він тост сказав гарний: про те, як вдячний за те, що Катерина стала його сонцем, і обіцяв берегти її, як скарб. Ми всміхалися, бо вірили в ці слова, і навіть свати його хвалили за щирість. Танцювали до ранку під народні мелодії, а Олексій ще й самовар закип’ятив для чаювання – стара сімейна традиція.
Але з часом помітили: Олексій раптом зажадав “міських” зручностей. Наш другий поверх – це гостьові кімнати з базовим ремонтом, без окремої ванної, бо ми не думали, що хтось там оселиться надовго. Тож зять почав натякати на перепланування.
Спочатку жартома, а потім серйозно, ніби без того жити не можна. Ми з чоловіком переглядалися: чому не почекати, поки накопичать свої кошти? Але Олексій, здавалося, сприймав наш дім як свою власність одразу після весілля. Він навіть почав малювати схеми на папері: де ванна, де душ, з розрахунками витрат. “То ж для комфорту, тату”, – переконував він.
Одного вечора за столом він заговорив про це прямо. Ми їли вареники з вишнями, які я щойно зварила, і атмосфера була теплою, з ароматом свіжого чаю. За вікном сонце сідало, фарбуючи небо в рожеві тони.
– Тату, а може, додамо сантехніку нагорі? Я сам усе зроблю, тільки матеріали… Зараз труби пластикові дешеві, тисяч за 30-40 обійдеться, – сказав Олексій, дивлячись на чоловіка моїх очей.
Чоловік ковтнув чай і спокійно відповів:
– Синку, дім наш, і ми з ним розберемося, коли дійде черга. А ти зосередься на своїй роботі, бо в місті зараз не просто влаштуватися. Краще спочатку стабільний дохід зроби, а там подумаємо. Ми ж не в бідності, але й не в розкошах.
Катерина тоді почервоніла, ніби ми її образили, і швидко змінила тему на страву. “Смачні вареники, мамо, як у бабусі!” – сказала вона, намагаючись розрядити тишу. Але напруга залишилася. Дочка, звісно, любила нас, але й за Олексія стояла горою – мовляв, чому не допомогти молодим? Вона шепотіла мені пізніше: “Він же не просить багато, тільки зручності для нас”. Я обіймала її і радила: “Час покаже, доню. Головне – щоб ви разом були щасливі”.
Ще один випадок стався з електрикою. На сходах до другого поверху перегоріла лампа, і Олексій, замість просто сказати, почав дорікати. То було в суботу, коли ми планували поїхати на базар по продукти. Діти гралися в саду, а ми пили каву на кухні.
– У нас же коридор темний став, треба нову лампу купити. Я прикручу, тільки скажіть, де гроші? Без світла небезпечно, особливо ввечері, – кинув він за обідом, ніби це наша провина.
Я не витримала і втрутилася, щоб не дати розгорітися:
– Олексію, ми ж родина, давай разом скинемося. Я з чоловіком дамо половину, а ви з Катею – решту. То ж не мільйони, а 150 гривень за хорошу LED-лампу. Разом дешевше вийде.
Він зітхнув, але кивнув. Згодом ми купили звичайну LED-лампу за 150 гривень, і він справді сам усе замінив, ще й подякував. Катерина тоді посміхнулася: “Бачите, він старається!” Ми з чоловіком переглянулися – старається, але чомусь завжди з натяком на нашу “скупість”. Може, то від незвички: в його селі все по-своєму, де сусіди діляться інструментами, а не грошима. Олексій розповідав, як у них удома брат лагодив дах для всієї вулиці, і всі скинулися продуктами.
Можливо, його батьки так радили, бо в їхній родині все по-іншому: там господарство велике, а от грошей на “розкоші” завжди бракує. Ми намагалися не акцентувати, годували смачними обідами, запрошували на сімейні прогулянки подвір’ям.
Навіть одного разу влаштували пікнік з шашликами, де Олексій розповідав історії з дитинства – як ловив рибу в річці чи допомагав батьку з ремонту трактора. Тоді все було добре, ми сміялися до ночі. Але маленькі непорозуміння накопичувалися, як сніг взимку, і з часом почали тиснути. Я помічала, як Катерина хмуриться, коли Олексій бурчить про “старомодний” дім.
Коли Катерина завагітніла, все наче потеплішало. Ми з чоловіком раділи: нарешті онук чи онучка! Я шила маленькі речечки – комбінезончики з м’якої тканини, а чоловік лагодив колиску, яку сам колись робив для Катерини. Ми витратили на перше УЗД і аналізи близько 2000 гривень, але то дрібниці порівняно з радістю.
Олексій теж став м’якшим – носив дружину до лікаря, купував вітаміни, навіть сам варив компот з сухофруктів. “Для малюка все найкраще”, – казав він, і ми вірили. Разом ми ходили на прогулянки, обговорювали імена: Сонечка чи Мар’янка? Атмосфера наповнилася передчуттям дива.
Вона народила здорову донечку – нашу маленьку Сонечку. Перші місяці ми всі разом доглядали: я годувала з ложечки перші каші, чоловік гойдав на руках, співаючи колискові, Катерина відпочивала після безсонних ночей.
Олексій працював на будівництві в місті, заробляв непогано – десь 20 тисяч на місяць, але витрати на дитину росли: пелюшки, суміші, візочок обійшлися в 15 тисяч. Ми допомагали, як могли: я пекла хліб, щоб не купувати, а чоловік лагодив іграшки з дерева. Соня сміялася, хапаючи повітря ручками, і то було найкращим ліками від будь-яких образ.
Та раптом Олексій почав говорити про переїзд. То було через три місяці після виписки, коли Сонечка вже посміхалася і хапала пальчиками повітря. Ми сиділи на кухні, пили трав’яний чай, і він раптом видав:
– У селі дитині тісно буде. Тут школи старі, секцій мало. А в місті – парки, басейни, все під рукою. Ми з Катею подумали: продайте цей великий дім, і на виручені гроші візьмемо двокімнатну в новобудові. Зараз такі коштують від 2 мільйонів, але наша хата потягне, бо земля добра. Там Сонечка зможе рости з кращими перспективами.
Я застигла, бо не чекала такого. Серце стиснулося: дім, в якому ми з чоловіком прожили стільки років, з садком, де цвітуть яблуні, і городом, де росте все свіже. Чоловік відставив чашку і подивився на зятя пильно, не поспішаючи з словами.
– Може, й варіант, Олексію. Я ж мріяв про міське життя з висотою під хмарами. Але якщо й продаватимемо, то квартира буде записана на мене з дружиною. Ми не плануємо на старість по орендах вештатися, як бездомні коти. То наша інвестиція в майбутнє, для всіх нас.
Олексій спершу мовчав, а потім почервонів і встав з-за столу, бурмочучи щось про “не довіряють”. Катерина кинулася за ним, шепочучи щось на вухо, намагаючись заспокоїти. Ми з чоловіком залишилися вдвох, і я запитала тихо, тримаючи його за руку:
– Як думаєш, ми занадто?
Він обійняв мене, поцілував у чоло:
– Ні, Олено, правда – то найкращий подарунок. Вони ж молоді, впораються. Краще нехай вчаться на своїх ногах, ніж на наших плечах. Пам’ятаєш, як ми самі починали?
Наступні дні були напруженими. Олексій уникав наших очей за сніданком, а Катерина плакала в кімнаті, дзвонила подругам. Вона дзвонила мені ввечері, голос тремтів:
– Мамо, чому ви йому не довіряєте? Він же для нас старається! Ми ж не просимо все, тільки шанс на краще для Сонечки. Тут у селі обмеження скрізь: транспорт, освіта…
Я намагалася пояснити, сидячи на лавці в саду, де шелестіли листки:
– Доню, ми довіряємо, але дім – то наша праця, наші спогади. А ви можете почати своє, без чужих стін. З часом зрозумієш: незалежність – то найбільший подарунок. Ми ж поруч завжди, якщо що.
Зрештою, десь через тиждень вони зібрали речі. Орендували скромну однушку в місті за 8000 гривень на місяць – на околиці, але зручну для роботи Олексія, з балконом і видом на парк. Сонечку взяли з собою, хоч серце моє стискалося від розлуки щоразу, коли я гладила її маленьку ручку востаннє. Ми приїздили в гості щовихідних, возили домашні пиріжки з капустою, купували іграшки – м’які кубики за 300 гривень. Катерина посміхалася: “Тут спокійніше, без сварок, і Сонечка вже ходить до розвиваючого гуртка за 500 гривень на місяць”. Олексій показував, як облаштували кухню: нові штори, полички для спецій.
Олексій теж розм’як – дякував за поради, як облаштувати балкон під городик з травами, сам навіть посадив петрушку в горщиках. Ми з чоловіком зрозуміли: може, то й на краще. Вони вчаться жити самостійно, платити рахунки, планувати бюджет.
А ми не втрачаємо дім, в якому стільки спогадів: тут Катерина робила перші кроки, тут ми святкували ювілеї. Тепер подвір’я здається тихішим без дитячого сміху і кроків на сходах, але радість від того, що родина ціла і росте, перекриває все. Іноді ввечері ми з Петром сидимо на ганку, дивимося на зорі і згадуємо, як усе починалося.
Я навчилася цінувати ці моменти: просту розмову за чаєм, запах свіжої землі після дощу.
Минув рік з того переїзду. Сонечка вже бігає, каже перші слова – “баба” і “діду”. Ми їздимо до них частіше: на день народження влаштували сюрприз з тортом, який я спекла сама, з кремом і ягодами. Олексій запросив нас на вечерю – приготував плов, як у його мами навчився, і ми говорили до ночі про плани: як він думає змінити роботу на кращу, з зарплатою 25 тисяч, і як Катерина записалася на курси англійської онлайн за 1000 гривень.
“Ви нас навчили стояти на ногах”, – сказав він одного разу, і то були найтепліші слова. Але іноді я ловлю себе на думці: чи не втратили ми частинку родинного тепла, розділившись? Чи то просто новий етап, де кожен росте окремо, але разом?
Я навчилася цінувати ці моменти: просту розмову за чаєм, запах свіжої землі після дощу. Олексій дзвонить іноді, радиться про ремонт у своїй однушці – як заґерметизувати вікна чи вибрати недорогу фарбу.
Катерина надсилає фото Сонечки в новому комбінезончику, і ми тішимося, що все складається. Але в глибині душі я думаю: чи не занадто ми віддалили молодих? Чи то справді шлях до справжньої злагоди в родині? Тепер, коли Сонечка питає по відеозв’язку “коли приїдете?”, я розумію: відстань – то не перешкода, якщо серця близько.
Іноді я думаю: чи правильно ми вчинили, не поступившись? Чи то справді шлях до справжньої незалежності для молодих? А ви, дорогі читачі, як би вчинили на нашому місці? Поділіться в коментарях, бо кожна історія вчить чомусь новому.
