Тепер я точно знаю, що будь-які випробування долі – зовсім не кінець життя. Це просто її черговий крутий поворот, за яким тебе чекає щось нове. Потрібно лише встояти, не зламатися і вірити, що все буде добре.
Мій чоловік кинув мене якось особливо підло, напередодні Дня святого Валентина. Я поверталася з іншого міста, куди їздила до сестри, радісна і весела, в передчутті зустрічі. Піднімаючись в ліфті, наспівувала стару пісеньку і не могла дочекатися, коли побачусь з чоловіком.
Напевно, Іван вже поставив в духовку курку – це єдина страва, яке він вміє готувати. А може бути, мене чекає подарунок і романтична вечеря в якомусь ресторані? Райдужні мрії розбилися в одну мить. Квартира була порожня, в шафах були відсутні речі Івана, а на кухонному столі мене чекала записка: “Інно, вибач, я йду. П’ять років, прожиті з тобою, були моєю помилкою. Тепер я зустрів іншу жінку і зрозумів, що таке справжнє кохання”.
Це почуття я ніколи не забуду. Ні, не біль, не образа, а відчуття того, що життя закінчилося. Всі п’ять років я надихатися не могла на свого Івана,мені здавалося, у нас ідеальна сім’я. Що я буду робити тепер, коли поруч більше немає коханого чоловіка? Чомусь відразу зрозуміла, що ця записка -не жарт і не каприз, що він пішов від мене всерйоз.
Всю ніч я провела на кухонній табуретці. Не було сил навіть перебратися на диван. Просто сиділа і тупо дивилася в одну точку, а в пам’яті проносилися незліченні миті нашого з Іваном щастя. Чому я вважала, що так буде тривати завжди?
Під ранок все ж прилягла і відразу заснула. Будильник задзвонив, як завжди, о сьомій ранку, і я зрозуміла, що сьогодні мене чекає продовження вчорашнього кошмару. Так і вийшло. Скоро мені подзвонив Іван і запропонував зустрітися, щоб обговорити подробиці розлучення. Швидко привівши себе в порядок, сяк-так замазавши сліди безсонної ночі, вирушила на зустріч. В умовленому місці мене чекав вже не той Іван, якого я знала і з яким жила. Ні, це була зовсім інша людина – холодний і розважливий.
– Привіт. Як твоя сестра? – ввічливо запитав він.
– Дякую, все нормально, – так само чемно і спокійно відповіла я, хоча дуже хотілося кричати і плакати.
– Думаю, ділити нам з тобою нічого, – з кам’яним виразом обличчя промовив колишній чоловік, – на квартиру я не претендую – все-таки це твоє житло. Дітей ми не нажили. Так і взагалі. Мені нічого не потрібно, крім моїх речей. Після цього він сухо повідомив, що на розлучення подасть на днях, а повістка мені прийде поштою, і ми розлучимось.
Вся розмова тривала якихось десять хвилин, а мені здавалося, що пройшло все життя. Втома була така, немов я розвантажувала вагони. І відразу після цієї розмови знову прийшла біль. Ледве діставшись до будинку, я завила, як вовчиця. Все скінчено, він дивився на мене порожніми очима і спокійно обговорював подробиці розлучення, ніби це не ми ще три тижні тому з такою любов’ю дивились один на одного.
– Швидко ж вона його окрутила! – з подивом і обуренням примовляла мама, приїхавши несподівано і заставши у мене картину повної розрухи.
Вона говорила, а сама якось непомітно наводила порядок. Я ж, не в силах нічого робити, тупо сиділа в кріслі і чула її як крізь стіну.
– Я говорю, нічого сидіти, піднімайся, дочко, життя триває! – говорила мені мама. – А щоб жити, потрібно влаштуватися на роботу. Раніше-то він тебе годував, а тепер нікому. Прокинься, Інно, не видумуй! У мене, ти сама знаєш, одна пенсія, на неї ми удвох не будемо жити. Тому давай, вставай, приймай душ, одягайся і – вперед, шукати роботу!
Дякую мамі – вона не стала мене жаліти і витирати сльози, а налаштувала на рішучий і діловий лад. Якби хтось почав мене жаліти в той момент, я б, напевно, зійшла з розуму від горя. А так. Справді, годувати мене більше нікому. Потрібні гроші. Так з принцеси, безтурботно просидівшої на троні п’ять років, я миттєво перетворилася на Попелюшку.
Іван пішов, не закінчивши початий ремонт. У квартирі були зірвані підлоги і обдерті шпалери. З цим потрібно було щось робити. А що? Ніколи раніше не доводилося вникати в подібні побутові дрібниці – все вирішував чоловік, навіть не знала, де шукають будівельників та інших майстрів. Що ж, важко зітхнула я, доведеться вчитися всьому заново.
Тепер кожен мій ранок починався з пробіжки, зарядки і контрастного душу. Я намагалася заповнити справами кожну хвилину, щоб не залишилося часу на переживання і біль. У мене виходило.
Близько двох тижнів я старанно обводила маркером всі оголошення про роботу. Але з моєї спеціальності нічого не знаходилося. Тому, подумавши трохи, пішла працювати нянею в забезпечену сім’ю. Трирічна Даринка виявилася справжнім чортеням, з дев’ятої ранку до шостої вечора у мене не було ні хвилини спокою, за винятком тих двох годин, коли дівчинка спала. Втомлювалася я просто по-звірячому, зате не думала про те, що мене покинув чоловік. Вечорами, відпускаючи мене додому, Анна, Даринки мама, співчутливо запитувала:
– Інно, ви, напевно, сильно втомлюєтеся з нею? Я ж знаю, яка в мене дочка-непосида, будь-кого замучить!
– Нічого, Анно, я звикла, у вас просто прекрасна дочка! -відповідала їй і при цьому нітрохи не лукавила: дуже прив’язалася до Даринки, та й вона, здається, до мене теж – при зустрічі з розгону повисала у мене на шиї і голосно плакала, коли приходив час розлучатися.
В кінці місяця я з задоволенням перерахувала зароблені гроші: в конверті виявилося навіть більше, ніж ми домовлялися спочатку!
– Інно, тут ваша зарплата і премія, – сказав мені Олег, чоловік Анни. – Ми розуміємо, що виховувати Дарину – праця не з легких, до вас у нас було чотири няні, і жодна з них не витримала понад тиждень. Дякуємо вам!
Ці слова були для мене справжнім бальзамом на душу. Значить, не зовсім втрачена я людина, раз мене любить маленька дівчинка і дякують двоє дорослих! Зароблених грошей вистачило, щоб роздати борги і купити частину необхідних для ремонту матеріалів. Я прикинула, що якщо і далі так піде, то через пів року з ним розправитися. Тоді можна буде зітхнути вільніше, трохи перевести дух і, можливо, підшукати собі іншу роботу.
Втім, і з Даринкою мені жилося непогано. На продукти витрачатися не доводилося, тому що Анна відразу дала мені “добро” на приготування їжі і на харчування. Даринка ставала поступово більш слухняною і спокійною, я “підсадила” її на малювання фарбами, і тепер вечорами маму зустрічала вимазана, але дуже задоволена Даринка з купою нових “шедеврів”.
Згадати про колишнього чоловіка довелося лише одного разу – під час процедури розлучення. Посміхаючись, Іван з насолодою розповідав мені, наскільки його нове кохання, Вікторія, краще за мене. І котлети у неї смачніші, і квартира не запущена, а нова, з голочки, і фігура витонченіша. Напевно, він очікував, що я почну плакати і вмовляти його повернутися. Але мені було ніколи – через пів години мене чекала Даринка, я обіцяла повести її в кафе, пригостити справжнім тірамісу.
Тому швидко попрощалася з Іваном і викликала таксі. Схоже, він був просто ошелешений такою моєю реакцією. Минуло пів року з того пам’ятного вечора. Мої дні були забиті до межі – я найняла бригаду робітників, які поступово приводили мою квартиру в порядок, але їх потрібно було постійно контролювати. Це доводилося робити вечорами і у вихідні, весь інший час займала робота.
Я навчилася лаятися, наполягати на своєму і не йти на компроміси. Зате мій будинок поступово перетворювався в затишне гніздечко, в якому приємно жити. Робочі обіцяли закінчити буквально на днях.
– Донечко, та ти в мене молодець! -сказала зі схваленням мама, заглянувши до мене якось у неділю. – Не опустила руки, не розкисла. Я тобою пишаюся!
Нещодавно я дізналася, що Іван розлучився зі своєю Вікторією і проходить курс лікування в клініці, довела його до ручки “справжня любов”!
Похвала мами надихнула мене ще більше. А вона, присівши до столу і помішуючи цукор в чаї, задумливо промовила:
– Знаєш, я дуже боялася, що ти здашся. Ти була слабкою, тому що Іван сам звів тебе на п’єдестал, оточив турботою і любов’ю. З такої висоти завжди дуже боляче падати. А тепер ти сильна. Ти зуміла переломити себе, переробити свій характер. Він у тебе, виявляється, є – характер-то! – мама трохи посміхнулася, поправила зачіску і попрощалася.
На наступний вечір, прощаючись з Даринкою, я почула в передпокої незнайомий голос. Разом з Анною і Олегом прийшов незнайомий чоловік – Мені представили його як старого друга, який довго працював за кордоном
– Ось, Юра, це і є та сама Інночка, яка буквально врятувала нас! – саме так мене відрекомендував Олег. – Не знаю, що б ми без неї робили. Даринку приборкала, уявляєш? Серйозні сірі очі, здавалося дивилися на мене з-під густих брів. Юра міцно потиснув мені руку і запитав:
– А ви вже йдете, Інно?
– Інночко, залишайтеся, ми будемо святкувати повернення Юри. Та й Даринка не хоче вас відпускати.
Це була правда – Даринка вчепилася в мою руку і наполегливо тягнула в кімнату. Посміхнувшись, я поступилася, а в душі оселилася якась боязка радість – вперше за останні пів року.
Вечеря була дуже веселою, ми випили вина, і скоро між Юрою і мною зав’язалася майже дружня бесіда. Я сама не помітила, як погодилася, щоб він проводив мене додому.
Ось уже другий місяць ми зустрічаємося з Юрою майже кожен день. Поки не знаю, як у нас все складеться, але, здається, я його люблю.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – lviv.vgorode
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
