– Посварилися з зятем днями. Розумієш, прикро! Носимося з їхньою родиною з дня весілля, восьмий рік вже. То одне, то інше! Квартиру їм купили, свою розміняли для цього, а у нас така квартира була – ух! Стелі високі, цегляний будинок… До цього часу шкодую, але що поробиш – зате у дітей свій кут. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо… А з того боку – ніякої допомоги! Я маю на увазі, від сватів, батьків зятя. Взагалі, розумієш?
…Біля будівлі гімназії чекали дітей дорослі – бабусі, мами, няні всіх калібрів і вікових груп, і навіть кілька чоловіків. Тати стояли поодинці на віддалі, а жінки коротали час, обговорюючи новини. У самого ганку розмовляли дві жінки старшого віку, років шістдесяти.
– Дочка з молодшою онукою вдома, їй вісім місяців, – продовжувала свою розповідь невисока жінка в короткій дублянці. – А я ось за старшим прийшла, за першокласником. Дочці не розірватися ж, це нереально, малятко будити, одягати, йти з коляскою до школи! Ось ми і крутимося з дідом, обидва задіяні, кожен день до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо…
– А свати, значить, не беруть участі ніяк? – співчутливо уточнила співрозмовниця.
– Ні! Я взагалі на них дивлюся і дивуюся, як так можна? Ні інтересу, ні участі, нічого… І з самого початку так! На весілля, уявляєш, синові ні копійки не дали. Я перед весіллям дзвонила їм, кажу, діти одружуються, давайте зустрінемося, обговоримо… А свати мені по телефону – ну і що, що одружуються, вони, може, розлучаться через місяць, зараз мовляв, всі розлучаються! Ну, як? Єдиний син, між іншим. Зате на весілля з’явилися, що не припадають пилом…
– З порожніми руками, чи що?
– Ну, як – пару тисяч в конверті принесли. Я вважаю, що так з порожніми руками. Ми квартиру подарували, а вони – конвертик. Різниця є?
– Зрозуміло. А з зятем зараз чого посварилися? Не через весілля ж, яка вісім років тому пройшло?
– Не через весілля, а через батьків його! Розумієш, квартира, яку ми їм вісім років тому купили – однокімнатна. Тоді цього більш ніж достатньо було, на двох-то. А тепер у них двоє дітей. Тісно стало! Коляски, ролики, велосипед, санки, купа речей, іграшок… І потім, діти ростуть. Зараз вони маленькі, але думати-то треба на кілька років наперед…
– Ну так, в однокімнатній квартирі чотири людини – це важко, звичайно…
– Ось, я про те ж! Зятю кажу – ну якщо ти сам не заробив на розширення житлоплощі, може твої батьки допоможуть тобі хоч трохи, нарешті? Живуть вони удвох в трійці, в якій між іншим, нашому зятю належить третина. А якщо не хочуть допомагати – нехай, кажу тобі хоча б твою долю виділять. Зажадай у них своє! Ні, ну правда, вони удвох в хоромах, а наші з дітьми на тридцяти чотирьох квадратних метрах впритул!
– Не захотів просити у батьків, так?
– Ні! Каже, у мене язик не повернеться батькам таке сказати! У них можливості немає допомогти, єдина квартира… Я кажу – а у мене повернеться, без проблем! Хочеш, я вимагатиму? Заборонив навіть розмовляти з ними на цю тему. От молодець теж, так?
– Та вже… У батьків йому значить, соромно брати, а у вас по суті чужих людей, в абсолютно такій же ситуації – ні краплі не соромно. Заїхав і живе вже вісім років. Ну сам би заробляв тоді…
– І сам теж особливо не напружується. До семи відпрацював і додому. Каже, я що вам ночами повинен вагони вантажити? Ну я не знаю, люди ж якось квартири купують. Напевно, знаходять можливість, підробітку беруть, ночами сидять або з батьками домовляються…
… Дочка мені потім каже, мамо, ну навіщо ти лізеш. Ну не хочуть свекри допомагати і не будуть, це ж ясно. Навіщо скандалити… А мені прикро, не можу! Ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, їм і слова сказати не можна! Зять, бачте, заборонив. Совісний такий! Щось перед нами з батьком йому не соромно!
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
