fbpx
життєві історії
Потім, коли сіли по вагонах, мама збігала додому за зимовою шапкою, біжить за потягом. Усі сміються, навіщо тобі шапка, мовляв, все скоро скінчиться. Мама кинула мені шапку, не докинула, і сама впала. Тітка її піднімає, я дивлюся на них і розумію, що ніколи вже їх не побачу, – дід відвернувся до вікна, щоб я не бачив, як він витирає сльози. Стукав колесами поїзд. Ми під’їжджаємо до його станції, я виношу його валізу, ми тепло прощаємось і раптом до нас біжать дві маленькі старенькі. – Це моя матуся та тітка

Десять років тому я їхав до у поїзді в далекий обласний центр, зі мною в купе потрапив старенький ветеран. У столиці проводжали його онуки з маленькими правнуками. Дід був міцний, років вісімдесяти, на обличчі – слід від чола до підборіддя, та й за нагородами було видно, що воїн серйозний: орден вітчизняної війни, орден червоного прапора та дві солдатські слави. Їхав він у якесь село під обласним містом.

Що, питаю, у гості?

– Так, на кілька днів. Друзі з ради ветеранів покликали, не міг відмовити, та й батьківщина це моя, знову ж таки, раз на рік маю приїхати до матері, це святе.

Я хотів змінити сумну тему місця останнього покою і попросив розповісти про службу.

– Порядок денний на фронт мені прийшов у перший тиждень війни. Пам’ятаю, мене проводжала мама і тітка, вони сестри-близнюки. Батька я не пам’ятаю, а тітка так і не вийшла заміж, тому ми жили разом і в них був я один. Грав духовий оркестр, у всіх настрій бадьорий, а ми з мамою і тіткою втрьох у сльозах. Потім, коли сіли по вагонах, мама збігала додому за зимовою шапкою, біжить за потягом. Усі сміються, навіщо тобі шапка, мовляв, все скоро скінчиться. Мама кинула мені шапку, не докинула, і сама впала. Тітка її піднімає, я дивлюся на них і розумію, що ніколи вже їх не побачу.

Дід відвернувся до вікна, щоб я не бачив, як він витирає сльози.

Всю дорогу він розповідав про війну і сумне, і смішне і про свій танк і про вірних друзів, про непорядних командирів.

Але ось ми під’їжджаємо до його станції, я виношу його валізу, ми тепло прощаємось і раптом до нас біжать дві маленькі старенькі.

– Це моя матуся та тітка. Їм по сто два роки, але все ще ходять у лазню та ходять ранками босоніж.

Бабусі закричали на бігу: Павлику! Павлушка!

– Здрастуйте, мамо! Привіт, тітко Лідо!

– Павлику, ти в поїзді їв?

– Павлушо, ти схуд!

На моїх очах старий ветеран за мить перетворився на маленького кругленького хлопчика. Хоч я й дорослий дядько, а не зміг стримати сліз.

Як тільки я знову заліз у поїзд, одразу зателефонував мамі та сказав, що я її безмежно люблю.

Автор – Грубас

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com