fbpx

Потім, коли сіли по вагонах, мама збігала додому за зимовою шапкою, біжить за потягом. Усі сміються, навіщо тобі шапка, мовляв, все скоро скінчиться. Мама кинула мені шапку, не докинула, і сама впала. Тітка її піднімає, я дивлюся на них і розумію, що ніколи вже їх не побачу, – дід відвернувся до вікна, щоб я не бачив, як він витирає сльози. Стукав колесами поїзд. Ми під’їжджаємо до його станції, я виношу його валізу, ми тепло прощаємось і раптом до нас біжать дві маленькі старенькі. – Це моя матуся та тітка

Десять років тому я їхав до у поїзді в далекий обласний центр, зі мною в купе потрапив старенький ветеран. У столиці проводжали його онуки з маленькими правнуками. Дід був міцний, років вісімдесяти, на обличчі – слід від чола до підборіддя, та й за нагородами було видно, що воїн серйозний: орден вітчизняної війни, орден червоного прапора та дві солдатські слави. Їхав він у якесь село під обласним містом.

Що, питаю, у гості?

– Так, на кілька днів. Друзі з ради ветеранів покликали, не міг відмовити, та й батьківщина це моя, знову ж таки, раз на рік маю приїхати до матері, це святе.

Я хотів змінити сумну тему місця останнього покою і попросив розповісти про службу.

– Порядок денний на фронт мені прийшов у перший тиждень війни. Пам’ятаю, мене проводжала мама і тітка, вони сестри-близнюки. Батька я не пам’ятаю, а тітка так і не вийшла заміж, тому ми жили разом і в них був я один. Грав духовий оркестр, у всіх настрій бадьорий, а ми з мамою і тіткою втрьох у сльозах. Потім, коли сіли по вагонах, мама збігала додому за зимовою шапкою, біжить за потягом. Усі сміються, навіщо тобі шапка, мовляв, все скоро скінчиться. Мама кинула мені шапку, не докинула, і сама впала. Тітка її піднімає, я дивлюся на них і розумію, що ніколи вже їх не побачу.

Дід відвернувся до вікна, щоб я не бачив, як він витирає сльози.

Всю дорогу він розповідав про війну і сумне, і смішне і про свій танк і про вірних друзів, про непорядних командирів.

Але ось ми під’їжджаємо до його станції, я виношу його валізу, ми тепло прощаємось і раптом до нас біжать дві маленькі старенькі.

– Це моя матуся та тітка. Їм по сто два роки, але все ще ходять у лазню та ходять ранками босоніж.

Бабусі закричали на бігу: Павлику! Павлушка!

– Здрастуйте, мамо! Привіт, тітко Лідо!

– Павлику, ти в поїзді їв?

– Павлушо, ти схуд!

На моїх очах старий ветеран за мить перетворився на маленького кругленького хлопчика. Хоч я й дорослий дядько, а не зміг стримати сліз.

Як тільки я знову заліз у поїзд, одразу зателефонував мамі та сказав, що я її безмежно люблю.

Автор – Грубас

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page