Я була ще студенткою, коли батьки зважилися на купівлю квартири. Мені. Щоб єдина донька мала власний дах над головою.
Навчалася я в нашому місті, тож в університетські роки жила з батьками, а квартира була в оренді. Адже гроші потрібні завжди.
Потім я вийшла заміж. Моя квартира весь цей час була оформлена на батьків. І ми із Тарасом розраховували, що на весілля нам зроблять такий подарунок. Але вони не поспішали із переоформленням.
І ось ми майже півроку живемо начебто й у себе вдома, але ця квартира фактично не належить нам. І це діє негативно не лише на мене, а й на чоловіка, пригнічує. Він регулярно заявляє, що почувається немов у гостях, ні на що не має права.
Дійшло до того, що ми стали серйозно міркувати про те, щоб орендувати чи придбати вже власну квартиру в кредит. Навіть почали збирати перший внесок. Але, з іншого боку, там треба віддавати такі величезні гроші, а квартира в мене начебто вже є. І навіщо тоді купувати ще одну, до того ж в кредит та ще й у такі часи, як зараз?
Тепер Тарас навіть не хоче спілкуватися з моїми батьками. Постійно нагадує, що вони мене налаштовують проти того, що вони не хотіли собі такого зятя. Я вже думаю, що було б краще, якби ми жили на орендованій квартирі і помалу самі собі копили на житло.
Хочу чесно поговорити з батьками, хочу пояснити, що нам треба почуватися повноправними господарями у своєму домі. Але боюсь, що не зможу знайти правильних слів. Адже батька переконати буде непросто. Тим більше. що до мого чоловіка він і справді ставиться не надто добре.
Просто Тарас поки що не працює. То навчався, то все це почалося і по спеціальності він поки що влаштуватися не зміг.
Працюю я та його батьки допомагають. А мої вважають, що нічого нам не винні, раз ми мешкаємо у їхній квартирі. І навіщо взагалі було вдавати й обманювати, що купують її для мене, не розумію.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
