Потяг довго стояв на якійсь станції. Нарешті вагони смикнулися розбудивши Миколу. Він глянув на годинник. Друга ночі. Потяг набирав швидкість і колеса заспівали свою звичну пісню.
Микола підвівся на лікті і подивився у вікно. Нічого не видно. Скоро світанок, і він буде вдома, де на нього чекають дружина та син. Поїзд приходив на його станцію о п’ятій ранку. Він подивився на місце, де навпроти нього лежав сусід.
Сусіда не було. Мабуть, у туалет пішов. Сусід їхав далі за Миколу. Микола перекинувся на інший бік, намагаючись заснути. Ні, не спиться. А де ж сусіда?
Микола встав і пішов у туалет вмитися. Повернувшись у купе, він знову подивився на місце сусіда. Дивно, а казав, що далі їде.
Микола не вмикаючи світло пройшов на своє місце і сів біля вікна. Зовсім нічого не видно. Адже вже світати має. Микола заплющив очі і почав наспівувати про себе пісеньку в такт стукоту коліс.
Розплющивши очі, він побачив старого, який сидів на місці сусіда. Дивно. Навіть не почув, як він зайшов, напевно задрімав.
– Далеко їдеш синок? – Запитав старий.
— У Харків
— Ось як,— крекнув старий,— Микола їде до Харкова.
— А ви знаєте мене?
— Я знаю всіх.
Микола почав вдивлятися в обличчя старого. Ні, не знайомий дідок.
— А коли твоє місто?
Микола подивився на годинник
— Хвилин ще десять, і я вдома.
— Спочатку поїзд мене відвезе, а потім тебе вже, — сказав старий.
– Це куди це? – Запитав Микола.
– Мені дужеее далеко, за твоїм містом. Там живу.
Микола хихикнув.
– Це тисяча кілометрів буде звідси. Ти дідусь поїзда переплутав.
— Нічого я не переплутав. Туди й їдемо.
— Дідусю, адже це не автобус. Поїзд має свій маршрут.
– Подивимося.
Микола сидів і все поглядав на годинник. Часом уже годину як поїзд мав зупинитися на його станції. І за вікном чомусь досі темно. Дуже дивно. Треба до провідниці сходити, дізнатися, в чому справа.
– Так нема її, – сказав дід.
– Кого?
– Провідниці. Та й взагалі нікого у вагоні нема, тільки ти і я.
Микола спробував підвестися, але ноги не слухалися.
— Діду, ти хто, — злякано спитав Микола.
— Дід, — засміявся дід.
Минуло вже кілька годин, а потяг продовжував йти без жодних зупинок. Дід уже кілька разів снідав дістаючи зі свого вузлика, то сала з хлібом, то яйця з огірками та навіть курки шматок. Дід розпитував про його життя, про плани на майбутнє. Чи впенений, що він правильно поступає у житті?
— Діду, я бачу в тебе якийсь вузлик безрозмірний. Як це у тебе там все забирається?
– Гарний апетит у мене. Хочеш пригостити. Там і тобі вистачить. Та й усіх нагодувати можна.
– Ні, дякую, не треба, – сказав Микола.
Минуло ще кілька годин, і поїзд зупинився.
— Ну, мені пора, — сказав дід, — тобі щасливої дороги. Не сумуй. А то хочеш пиріжок із капустою.
Дід засміявся і розчинився у повітрі. Потяг смикнувся і почав набирати швидкість.
Коли Микола переступив поріг свого будинку, він усіх здивував та й сам здивувався. Він спізнився на добу. Вдома на нього чекали вчора в цей же час.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!