fbpx

Потяг довго стояв на якійсь станції. Нарешті вагони смикнулися розбудивши Миколу. Він глянув на годинник. Друга ночі. Потяг набирав швидкість і колеса заспівали свою звичну пісню. Микола підвівся на лікті і подивився у вікно. Нічого не видно. Скоро світанок, і він буде вдома, де на нього чекають дружина та син. Поїзд приходив на його станцію о п’ятій ранку. Він подивився на місце, де навпроти нього лежав сусід

Потяг довго стояв на якійсь станції. Нарешті вагони смикнулися розбудивши Миколу. Він глянув на годинник. Друга ночі. Потяг набирав швидкість і колеса заспівали свою звичну пісню.

Микола підвівся на лікті і подивився у вікно. Нічого не видно. Скоро світанок, і він буде вдома, де на нього чекають дружина та син. Поїзд приходив на його станцію о п’ятій ранку. Він подивився на місце, де навпроти нього лежав сусід.

Сусіда не було. Мабуть, у туалет пішов. Сусід їхав далі за Миколу. Микола перекинувся на інший бік, намагаючись заснути. Ні, не спиться. А де ж сусіда?

Микола встав і пішов у туалет вмитися. Повернувшись у купе, він знову подивився на місце сусіда. Дивно, а казав, що далі їде.
Микола не вмикаючи світло пройшов на своє місце і сів біля вікна. Зовсім нічого не видно. Адже вже світати має. Микола заплющив очі і почав наспівувати про себе пісеньку в такт стукоту коліс.

Розплющивши очі, він побачив старого, який сидів на місці сусіда. Дивно. Навіть не почув, як він зайшов, напевно задрімав.

– Далеко їдеш синок? – Запитав старий.

— У Харків

— Ось як,— крекнув старий,— Микола їде до Харкова.

— А ви знаєте мене?

— Я знаю всіх.

Микола почав вдивлятися в обличчя старого. Ні, не знайомий дідок.

— А коли твоє місто?

Микола подивився на годинник

— Хвилин ще десять, і я вдома.

— Спочатку поїзд мене відвезе, а потім тебе вже, — сказав старий.

– Це куди це? – Запитав Микола.

– Мені дужеее далеко, за твоїм містом. Там живу.

Микола хихикнув.

– Це тисяча кілометрів буде звідси. Ти дідусь поїзда переплутав.

— Нічого я не переплутав. Туди й їдемо.

— Дідусю, адже це не автобус. Поїзд має свій маршрут.

– Подивимося.

Микола сидів і все поглядав на годинник. Часом уже годину як поїзд мав зупинитися на його станції. І за вікном чомусь досі темно. Дуже дивно. Треба до провідниці сходити, дізнатися, в чому справа.

– Так нема її, – сказав дід.

– Кого?

– Провідниці. Та й взагалі нікого у вагоні нема, тільки ти і я.

Микола спробував підвестися, але ноги не слухалися.

— Діду, ти хто, — злякано спитав Микола.

— Дід, — засміявся дід.

Минуло вже кілька годин, а потяг продовжував йти без жодних зупинок. Дід уже кілька разів снідав дістаючи зі свого вузлика, то сала з хлібом, то яйця з огірками та навіть курки шматок. Дід розпитував про його життя, про плани на майбутнє. Чи впенений, що він правильно поступає у житті?

— Діду, я бачу в тебе якийсь вузлик безрозмірний. Як це у тебе там все забирається?

– Гарний апетит у мене. Хочеш пригостити. Там і тобі вистачить. Та й усіх нагодувати можна.

– Ні, дякую, не треба, – сказав Микола.

Минуло ще кілька годин, і поїзд зупинився.

— Ну, мені пора, — сказав дід, — тобі щасливої дороги. Не сумуй. А то хочеш пиріжок із капустою.

Дід засміявся і розчинився у повітрі. Потяг смикнувся і почав набирати швидкість.

Коли Микола переступив поріг свого будинку, він усіх здивував та й сам здивувався. Він спізнився на добу. Вдома на нього чекали вчора в цей же час.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page