– … Ох, не знаю вже, коли син нарешті за розум візьметься! – зітхає шістдесятлітню Марина Дмитрівна. – Тридцять чотири роки адже вже! А він все як підліток …

Марина Дмитрівна трохи кокетує: син її, Ігор, на підлітка вже точно не схожий ні зовні, ні внутрішньо.

Він давним-давно вже живе окремо від батьків, вивчився, працює, купив собі квартиру – причому, спокійно, без кредитів і боргів.

У своїй компанії Ігор, як фахівець на хорошому рахунку. Його раз у раз намагаються перекупити конкуренти, тому рідне керівництво у великих і малих питаннях йде йому назустріч.

Так що в плані роботи і особистих фінансів у Ігоря все добре.

Марину Дмитрівну засмучує тільки один аспект – явне небажання сина заводити сім’ю і, головне, дітьми.

– Час минає, я так і бабусею не встигну побути! – журиться Марина Дмитрівна.

Треба відзначити, що жіночою увагою Ігоря не обходить, і один практично не буває – він весь час в гущі прекрасних дам.

Дівчата всіх мастей і вікових груп раз у раз намагаються привернути його увагу: молодий, заможний, симпатичний чоловік-москвич для багатьох – мрія. Знайомляться з ним і на роботі, і в спортзалі, і в клубі, причому, більшість підходять перші.

І Савелій охоче зустрічається з усіма бажаючими, але ось серйозних відносин надовго не заводить.

Пара місяців, а то і тижнів – і у нього вже нова пасія.

І Марія Дмитрівна впевнена – це не тільки тому, що син у неї такий вітряний. Син, звичайно, теж хороший, це так. Але він би таких не був, якби не дівчата – на все згодні і на все готові, абсолютно безпринципні і взагалі.

– Заїжджаю тут якось вранці до нього додому у справах, – розповідає подругам Марина Дмитрівна. – Дивлюся, чергова дівчина клопочеться на кухні, в одній футболці. Мені здалося, знайома.

«Добрий, кажу, Світлано». А вона – «а я не Світлана, я Наталя!». Ще з таким апломбом, знаєш! Але я її швиденько на місце поставила. Вас, кажу, всіх запам’ятовувати ніякого сенсу немає. Нещодавно тільки Світлана була, сьогодні Наля, завтра будуть Маша і Глаша, все вони на одне лице…

– Ну ти даєш! – охають подруги. – Взяла і образила дівчину мимохідь. Навіщо?

– А я що, повинна була на шию до неї кинутися? – з сарказмом у голосі запитує Марина Дмитрівна. – Сльозу розчулення пустити? Так зараз!

– Ну причому тут «на шию»! – зітхають подруги. – Могла б просто проявити повагу…

– Повагу? – запитую Марина Дмитрівна. – За що? Повагу, я вважаю, потрібно заслужити!

– Слухай, Марино, ну так теж не можна! – зітхають подруги. – Уяви на хвилиночку, що ось ця Наталя завтра виявиться законною дружиною твого сина. З дружиною теж так будеш розмовляти?

– Ну, з дружиною! Законна дружина і мати дитини – це зовсім інше, – впевнено заявляє Марина Дмитрівна. – Не одноразова подружка, як ця Наталя. Так, Ігор на такий і не одружиться ніколи. Скільки вже їх було, це явно не остання…

А ви згодні з тим, що повагу треба заслужити? Незнайомку, зустрінуту вранці в квартирі дорослого сина, поважати за замовчуванням поки нема за що?

Фото ілюстративне з вільних джерел.