fbpx
життєві історії
– Поїду, дізнаюся, як там справи насправді йдуть. З братом поговорю, – вирішив чоловік. – Ти зі мною? Від такої пропозиції мене перекосило, навіть відповідати не знадобилося. З’їздив. Його брат з тією самою дружиною навіть на поріг не впустили. Сказали, що він ніхто і звати його ніяк. Ганна Дмитрівна сама до сина вийшла

У молодості я отримала важливий урок: життя під одним дахом з родичами. Чоловік і діти – все. Ніяких мам, тат, братів і сестер. За урок я заплатила дорого: ми жили зі свекрухою і її 13-річним сином. З кімнати виходити було лячно.

Будинок 200 квадратів – на мені був. Якщо в раковині залишалася одна грязна ложка, то вона могла полетіти в мою сторону з криками, що я – свиня. Рік причіпок, скандалів і вимог віддавати зарплатy. Переїзд від свекрухи – найкраще, що було в моєму житті.

Ми тоді були студентами, підробляли, самі себе годували. Жили на території чоловіка – він був власником частини будинку. З’їжджаючи, чоловік відписав свою частку матері, і “подякував” її за добре ставлення.

Ми поїхали в місто з селища міського типу, в якому знаходиться той будинок. Поїхали і постаралися забути, як поганий сон, спільне проживання. Чоловік свою матір так і не пробачив за її поведінку. Перші кілька років вона постійно буркотіла, гроші вимагала. Чоловік номер змінив. Після цього вона 13 років в нашому житті взагалі не з’являлася.

А тут про нас згадала і у чоловікового друга дитинства номер дізналася. Подзвонила, скаржитися, що молодша невістка знахабніла: командує, як у себе вдома, пенсію відбирає, грубить. Забула Ганна Дмитрівна, що на кожну злісну свекруху знайдеться ще більш злобна невістка. Молодший син виріс, одружився і привів дружину в будинок.

Почалося у Ганни Дмитрівни важке життя. Я аж здивувалася: все, що Ганна Дмитрівна описувала, вона сама колись по відношенню до мене дозволяла.

– З кімнати виходити лячно. Коли в магазин треба, я через віконце вилажу, щоб молодшій невістці на очі не попастися! – жалібно скиглила Ганна Дмитрівна в слухавку. Допомога їй потрібна стала – вирвати нещасну матір з чіпких лапок дівчини, до себе в місто забрати, кімнату окрему виділити і з онуками познайомити. З тими самими онуками, яких я, нібито, нагуляла невідомо де.

– Речі зібрала, під ліжком в сумках лежать. Синочку, я тебе чекаю! – як слід описавши свої переживання, закінчила вона. – З нами вона жити не буде! – відразу сказала я, згадавши втрату первістка, і пішла шукати інформацію: з якого віку беруть в будинок для людей похилого віку. У моєї мами волосся стало дибки – як в будинок пристарілих? А як же пробачити, зрозуміти, прийняти з розпростертими обіймами?

– Мене потім теж здаси? – невдоволено запитала мама. – Ні. Ти ж з нами так не поступала. Чоловік теж не горів бажанням забирати свою матір до нас. У нас іпотека і діти – підліток і школяр. Місця для неї в нашій двокімнатній квартирі немає. Якщо чесно, і в п’ятикімнатній б для неї місця не було.

– Поїду, дізнаюся, як там справи насправді йдуть. З братом поговорю, – вирішив чоловік. – Ти зі мною? Від такої пропозиції мене перекосило, навіть відповідати не знадобилося. З’їздив. Його брат з тією самою дружиною навіть на поріг не впустили. Сказали, що він ніхто і звати його ніяк. Ганна Дмитрівна сама до сина вийшла. З вікна першого поверху вилізла. Не обдурила.

Повернувся чоловік додому весь мокрий від материнських сліз. Вибачення передав, розкаялася його матінка за минуле, дружити хоче. Викроїли грошей, орендували їй кімнату в комуналці. Перевезли. Все до нас в гості проситься. Старша дитина навіть знайомитися з бабусею не бажає, говорить, у нього одна є і йому вистачить. Молодшому поки не сказали нічого.

Громадська думка “не справа це – свекруха в комуналці живе, пробачити давно пора і до себе забрати!”, зробила свою справу: я навіть пішла до спеціаліста. Все одно нічого не вийшло – мене як пересмикувало при звуках імені, так і пересмикує. Тільки тепер я знаю, що не зобов’язана нічого терпіти. Так що там терпіти, я навіть маю повне право взагалі з нею не бачитися!

За рік тих вибриків, Ганна Дмитрівна розплачується життям з чужими людьми і нашими подачками. Мені все одно, як це виглядає з точки зору моралі. Їй раніше треба було головою думати, а не ридати в 58 років, що нікому не потрібна, що онуків знати хоче, що переді мною провину спокутувати жадає. Мені до цього немає діла. Нехай за кімнату подякує.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – blog.mamapozycza

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook