Оце так історія сьогодні зі мною сталася, ніяк не оговтаюся. Розкажу все в деталях.
Я живу в селі на Прикарпатті, чоловіка поховала кілька років тому.
Все життя ми важко працювали, аби підняти сина й дочку. Але обидвоє дітей покинули наше село. Дочка в Італію працювати поїхала та там і лишилася, а син навчався в Києві, теж там тепер живе вже багато років.
Нас діти провідували завжди, єдине що дочка рідко. А син з невісткою й онуками частіше, допомагали багато. Але так було раніше, зараз все інакше. Але тепер я розумію, що невістка робила так не зі своєю доброї волі, а лише через бажання сина.
Коли сталося вторгнення сина мобілізовано, а невістка без нього не приїздила. Але я все розумію, головне – щоб з Данилом все було добре.
І ось поїхала я сьогодні в Косів на ринок і зустріла свою невістку з Києва! Стоїть з онуками біля прилавку, носки теплі вибирає!
Кажу: “Іринко, а що ти тут робиш, квіточко?” А вона мені: “Та ось, відпочити на два тижні приїхали з малими, поміняти картинку, від тривог безкінечних оговтатися. Ми в сусідньому селі, трохи вище в гори, у одних господарів, з харчуванням. А це на ринок приїхали, бо ночі прохолодні у вас тут, так шкарпетки всім вовняні куплю. Думала й до вас днями навідатися”.
Ага, думала вона, по очам бачу – на ходу це придумала! Не зустрілися б оце випадково – я б і знати нічого не знала! Яка я зла! Вона відпочиває з дітьми в сусідньому селі, з харчуванням у них бачте! А те що я в такій самій хаті за 15 кілометрів – так нашо їй мої корови! І молоко їм моє не таке, й овочі-фрукти не домашні? Яйця й м’ясо не такі смачні?
Раніше з сином до мене завжди їздила, а тепер він на фронті, то нащо їй свекруха? У неї ж працювати, допомагати треба, а не байди цілими днями бити й з дітьми гуляти. Дуже мені сумно й прикро. словами не можу передати! Більше донечкою я її ніколи не назву й бачити не хочу.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.