З чоловіком ми живемо в своєму будинку на околиці маленького міста. Ми завжди раді гостям. У нас навіть є спеціальна гостьова кімната. А якщо в наш будинок приїжджає багато народу на чергове свято, ми можемо і своєю спальнею поступитися. Влітку постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть.
У всякому разі, ми там спали, коли молодші були. Зараз нам з ним обом за 60 років. Та й гостей тепер не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми запросто надамо всім затишний нічліг.
У нас двоє синів. Молодший живе поруч. Приїжджає до нас з родиною, допомагає. Старший давно поїхав в столицю. Займається бізнесом. У нього там двокімнатна квартира, дружина, син.
Вони всього два рази гостювали у нас. Для них була виділена краща кімната, ліжко нове, сніданок на веранді. Все, як годиться. Тільки ось з невісткою щось спільної мови ми знайти не могли. Вона називала наш район селом, хоч це і не село, а околиця міста!
Їй нічого не подобалося. Ображалася на нашого сина, що вони не на море поїхали, а тут час проводять. Їй не зрозуміти, що ми, взагалі-то, батьки, і це візит до нас, а не просто відпустка.
І ось минулої осені ми вирішили приїхати до них в гості. Ніколи ще не були раніше. Зібралися, сіли в поїзд, заздалегідь попередивши, що їдемо на тиждень. Прибули до них о 5-й вечора. Приємно було, що стіл вже накритий, посиділи, поговорили.
Ніби як пора спати лягати, але куди, не розуміємо. Невістка каже: «Спати у нас тут ніде. Ми на тиждень вам зняли готель. Не дорогий, звичайно, але переночувати там є де».
Сказати, що ми здивувалися – нічого не сказати! Кажемо: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки ніч!». І онук просив залишити нас у нього в кімнаті. Але невістка була непохитною. Сказала, що вже зняли, вже оплачено. Поспите, мовляв, потім приїдете.
Син сів з нами в таксі, довіз. Я бачу, що йому соромно за свою дружину. Але ми промовчали. Готель,, як в радянські часи: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками і старим телевізором. Щось типу гуртожитку.
Поспали, але снідати ніде. У кафе поряд дорого. Взяли за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей. На нас часу в нікого немає, всі на роботах, онук в школі. До вечора чекали їх, я їсти приготувала, потім посиділи за столом, і знову нас відправляють в готель спати.
На четвертий день таких поневірянь ми придумали з чоловіком причину, з якої нам треба їхати додому.
Взяли квиток і поїхали. Я всю зворотну дорогу проплакала. Так було прикро!
Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі розлютився, подзвонив братові.
Посварилися. Та й всі наші родичі були вражені такою гостинністю. А ось одні наші «просунуті» друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками, не самі ж ми платили за номер.
Ага, а за таксі туди і назад? Та й взагалі, ми ж батьки! Ми своїм мамам і татам стелили на своєму ліжку, а самі спали на підлозі. І це я вважаю нормальним.
І все ж якось мені соромно стало за свою поведінку. Я ж після нашого візиту перестала толком з сином спілкуватися, тільки короткі дзвінки по справі і все. А з невісткою взагалі перестали спілкуватися.
Пишу для того, щоб почути ще думки. Чи варто мені вибачитися перед невісткою? Або просто висловити їй все, щоб поставити її на місце? Адже я в відкриту тепер її ігнорую. Раз син запитав, чи не ображені ми на них.
Я відповіла ухильно, мовляв, а як вони самі думають? Син нічого не відповів, зам’яли розмову.
Коли дзвоню, передаю привіт тільки онуку. Ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно. Більше до них не поїдемо. Але якщо ви мене переконаєте, що така гостинність зараз – це нормально, то я, хоча б, вибачусь…
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay
