– Надю, як ти могла його пробачити? Ігор тебе залишив у найважчий момент. Ти одна з особливою дитиною на руках залишилася. Та про такого потрібно було забути і не згадувати, – говорили мені в один голос родичі.
Але я не змогла, я хотіла хоч трішки пожити в своє задоволення, а найголовніше, біля мужнього чоловічого плеча.
Ігор мій другий чоловік. З першим Андрієм ми одружились дуже рано. Мені ледь вісімнадцять виповнилося, а йому двадцять.
З’явилася в нас донечка, раділи, бавили, любувалися. Але появилась проблема з грошима. Поїхав Андрій до Польщі на заробітки, а за місяць часу прийшла “чорна” звістка. Всі родичі і знайомі скидалися грошима, щоб перевезти Андрія на Батьківщину для гідного прощання.
Андріанці на той час було лише п’ять рочків, а мені і 25 не було. Багато допомагали батьки, часто брали онучку до себе, та й якось виросла. Коли після закінчення школи Андріана поступила в університет і пішла жити в гуртожиток, я й зустріла Ігоря.
В нас якось швидко зав’язалося, почали жити разом, а за деякий час я зрозуміла, що при надії.
Та щастя тривало не довго. Донечка з’явилася на світ раніше, а за деякий час ми дізналися, що вона в нас “особлива” дівчинка.
Важко було, я не працювала. Довго Даринка не ходила, зовсім не розмовляла. Де я тільки з нею не була. Лікарі розводили руками.
Та найважчим було те, що одного дня повернувшись з процедури, я не застала дома ні Ігоря ні його речей.
Він покинув нас, переїхавши жити в інше місто. Згодом він зустрів якусь жінку з дітьми і почав з нею жити. Гроші Ігор давав, я нічого не кажу, але мені були потрібні не лише вони… я хотіла підтримки.
Сім років прожила наша Даринка і стала ангеликом.
Мене підтримували родичі і друзі. Ми часто збирались в когось за столом. Всі ми мило спілкувалися, веселилися, але коли я приходила додому, то розуміла, що я дуже самотня.
У всіх є половинки, а в мене нікого. Дочка моя від першого шлюбу вийшла заміж, їй було не до мене.
І саме в цей момент з’явився Ігор. Він попросив пробачення і сказав, що хоче повернутися до мене.
І ви знаєте, я навіть не думала, пустила його в своє серце.
Але тут же я зустрілася з осудом родичів.
Бо як мені було важко і дитина на руках, він не просився, а як не стало Даринки, то намалювався.
Але вони не розуміють того, що я також людина, і як усі хочу звичайного жіночого щастя…
Невже я щось зробила погане?
Автор – Карамелька
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
