Позавчора поїхала скупитися у великий супермаркет, їхати мені треба на метро кілька зупинок. Такого ще у мене не траплялося. На одній зі станції у вагон метро зайшла жінка років 65-70. Нескромних габаритів, з сумкою та пакетом. Місць вільних немає.
Тітка стала, озирнулася, помітила мене. І – барабанний дріб! Вона підходить до мене, розвертається одним немаленьким місцем і сідає мені на коліна!
Людоньки, такої важкої артилерії я, чесно, не очікувала. Я, м’яко кажучи, здивувалася, немислимими зусиллями зсусула цю тітку з колін, схопилася і так і залишилася стояти з очима, розміром із блюдця. А та, як ні в чому не бувало, плюхнулася на моє місце.
І все це без жодного слова!
Тьотя – майстер ненав’язливості. Пощастило їй, бо настрій у мене був якийсь умиротворений, або ж то вона мене у такий ступор ввела, що я жодного звуку не видала їй у відповідь на її вчинок. Просто досі ще не отямилася до кінця. Але що вже там, буває, як кажуть.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
