fbpx
життєві історії
Пожити перший час зі свекрухою, було моєю ідеєю. Іван мене відговорював, та бажання стати на рушничок щастя – перемогло. – Я зі всіма знаходжу спільну мову, твоя мама не виняток. – Весілля у нас було скромне. Свекруха на диво прийняла нас в своєму домі гарно. – Звісно, діточки. Живіть! А куди вам ще податися! – Діток ми планували вже у своїх квадратних метрах, та у лелеки були інші плани

Пожити перший час зі свекрухою, було моєю ідеєю. Іван мене відговорював, та бажання стати на рушничок щастя – перемогло. – Я зі всіма знаходжу спільну мову, твоя мама не виняток. – Весілля у нас було скромне. Свекруха на диво прийняла нас в своєму домі гарно. – Звісно, діточки. Живіть! А куди вам ще податися! – Діток ми планували вже у своїх квадратних метрах, та у лелеки були інші плани.

Із моїм майбутнім чоловіком ми познайомилися ще на першому курсі університету. Серйозно зустрічатися почали трохи пізніше, десь на третьому курсі. Будували плани на майбутнє, один із яких – придбання свого житла до того, як оформлятимемо наші відносини офіційно.

Минуло п’ять років після того, як миз Іваном закінчили університет, але перспективи квартири були дуже віддалені. Наші зарплати молодих фахівців не дозволяли заощаджувати гроші, дата весілля постійно переносилася, і я пішла в наступ, висловивши Івану своє наполегливе бажання стати на рушничок щастя.

Звісно, ​​виникло резонне питання з його боку – де ми житимемо? Я запропонувала жити з його мамою, повновладною господаркою трикімнатної квартири. Іван мене відмовляв від такого варіанту, пояснюючи, що зустрічатися з мамою час від часу одне, а бачити один одного щоранку і ввечері – зовсім інше. Мене такі аргументи не переконали, я заявила, що знайду спільну мову з усіма, та й із майбутньою свекрухою у мене були, як я вважала, непогані стосунки.

Іван здався, ми оголосили про рішення відгуляти весілля з моїми батьками та його мамою, і попросилися тимчасово в неї пожити. Свекруха сприйняла новину спокійно, навіть не здивувалася:

– Живіть, звісно, ​​куди ж вас подіти, не чужі ж!

Увечері я тріумфально сказала нареченому:

– Ось бачиш, все нормально, а ти мене лякав різними історіями!

-Поживемо – побачимо…

Весілля ми відгуляли скромне, без розмаху, щоб не витрачати ті невеликі заощадження на майбутнє житло.

Іван був правий, характер у його мами справді був дуже своєрідний. Галина Петрівна мене ніколи не ображала, але вміла так підібрати слова, що після розмови я намагалася якнайшвидше закритися в нашій кімнаті або втекти на роботу, щоб довше там затриматися.

У такій ситуації зрозуміло, дітей ми не планували, але сили згори, мабуть, вирішили за нас. Лелека ощасливив нас звісткою, і ми з Іваном стали батьками чудового малюка. І все б добре, але висловлювання Галини Петрівни з кожним днем ​​ставали все витонченішими, і я зовсім не могла знаходити з нею спільну мову. Все посилювало ще й поява синочка Данилка.

Звісно, ми можемо піти на орендовану квартиру, певна сума у ​​нас є, та й мої батьки обіцяли допомогти, але Іван дуже хоче купити автівку, щоб, як він висловився, “стати мобільнішими”.

Мені “мобільність”, чесно кажучи, хотілося б придбати лише для того, щоб мати змогу подалі їхати від свекрухи.

Намагалася переконати Івана “відірватися” від свекрухи, але він поки що проти, логічно відповідаючи, що попереджав мене, коли збиралися одружитися…

Ситуація безвихідна, як вибратися з неї я не знаю. З одного боку – Іван правий, сама винна, що залізла в квартиру до свекрухи, але з іншого – все ж таки змінюється, і рішення теж можна змінити, за бажання. Іван такого бажання не має, він, як маленький хлопчик, хоче “машинку”…

Допоможіть порадою? Що діяти мені в такому випадку?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!