Розповідає Ніна… Я виросла в дитячому будинку, своїх батьків не пам’ятаю, залишилася сиротою, коли мені було лише два роки.
У дитячому будинку, звичайно, життя не було цукром. За великим рахунком, нікому ми не потрібні, особливо, коли виходимо у велике життя в 18 років. З інститутом у мене не вийшло, хоча я і хотіла, але директор дитячого будинку сказала:
– Нічого тут ще 2 роки ошиватися, вистачить з тебе і ПТУ, йди і вчися на бухгалтера, бач ти, є ніхто і звати ніяк.
Я закінчила училище, здобула професію, хоча все життя і мріяла про іншу. Куди йти? Рідні ніякої.
Добре хоч, що зараз держава виділяє дітям-сиротам квартири. Свою квартиру я отримала з запізненням на рік, до цього натомилася по чужих кутках, знімаючи кімнату.
Квартиру дали з ремонтом, але приватизувати її я не могла 5 років. Приблизно через місяць після новосілля я познайомилася з Андрієм. Почали зустрічатися, а потім і жити разом. Ще через рік розписалися.
З дітьми поспішати не стали, я хотіла спочатку встати на ноги та й свекруха Олена Миколаївна радила:
– Ні до чого вам поки діти, молоді ви ще, ви ще бідні, особливо ти, невістонька, ні батьківщини, ні прапора, ні рідні, ні допомоги!
Свекруха мене недолюблювала, спочатку вона намагалася навіть синові заборонити зі мною зустрічатися, все обурювалася:
– Привів в сім’ю невідомо кого. Може у неї в рідні були алкаші або ще гірше. Вони в дитбудинках своїх вже в 15 років пройшли і крим і рим. Удружив, синочок, на старості років!
Але потім начебто змирилася, хоча посміхалася мені, а очі колючі. Минуло 5 років, квартиру я приватизувала, стала нарешті повноправною власницею.
А потім свекруха і почала потихеньку мені нашіптувати:
– Квартира однокімнатна, ти ж працюєш на офіційній зарплаті, візьми кредит в банку, свою продаси і ви з Андрієм купите двокімнатну. Він уже дітей хоче, а куди народжувати в однокімнатній. Тісно ж.
Задумалася я, може і правда? Андрій працював у приватника, сказав, що офіційна зарплата маленька і йому кредит не дадуть, вирішила я все ж на кредит документи подати. Ми ж не шикували, чоловікові машину хотілося і то накопичити не могли. Може права свекруха?
А один раз приходжу з роботи додому, а двері не замкнені. Чую голоси приглушені на кухні.
Серце застигло, думала чоловік привів коханку, прислухалася, немає, з матір’ю розмовляє, свекруха його повчає:
– Правильно, раз вирішив розлучайся, там дівчина багата, з хорошої сім’ї, не те що ця. Тільки почекати треба, ти 5 років з нею жив, а підеш з одного сумкою? Цю ж квартиру не поділити, треба дочекатися, коли вона кредит візьме і квартиру нову купить, ось тоді і подамо на розлучення. Двушка буде куплена в шлюбі, продамо її і гроші навпіл, хоч не без приданого в новий шлюб підеш! Машину собі купиш нову.
Чоловік мій любий намагається заперечувати, незручно, мовляв, куди вона потім подінеться, але свекруха стоїть на своєму:
– А нам яке діло? Їм, інтернатським одна дорога, на дно життя. Нехай комуналку бере казна, ось ще, жаліти… Я її одразу терпіти не могла, нарешті і ти зрозумів, що не пара нам ця бродяжка безрідна!
Постояла я ще трохи та й увійшла в кухню, чоловікові ляпас заліпила, свекруха гнала з дому стусанами.
Ось так, дівчатка, буває така рідня, що з нею треба пильнувати.
І яка б не була у вас любов, а треба свої матеріальні інтереси дотримуватися.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
