fbpx
життєві історії
Про наше горе їм повідомили, та вони лише висловили свої співчуття по телефону, а щоб провести наших батьків в останню путь, і не думали. Мало того, вони навіть не поцікавилися, з ким залишаться діти, їх найрідніші племінники. Сільський голова взяв на себе всі турботи. Ховали маму з татом – всім селом

Мені було всього 7 років, а братику – 3, коли не стало наших батьків. Про цю трагедію писати не буду, це зовсім інша історія.

Жили ми досить бідно. Як таких родичів у нас і не було. Ні, точніше сказати, вони були, та жили ми дуже далеко один від одного. А ще, пам’ятаю, по розмові мами з татом, що рідна сестра батька – заміжня, та з чоловіком вони люблять випивати. Тому й кажу, що зі своєю бідою ми залишилися зовсім одні.

Про наше горе їм повідомили, та вони лише висловили свої співчуття по телефону, а щоб провести наших батьків в останню путь, і не думали. Мало того, вони навіть не поцікавилися, з ким залишаться діти, їх найрідніші племінники.

Сільський голова взяв на себе всі турботи. Ховали маму з татом – всім селом…

І тут настав час, що треба прийняти рішення, що робити з нами, адже ми були ще зовсім маленькі. “Родичі” одразу ж відмовились від нас, аргументуючи це тим, що в них свої діти. Тому нас чекала пряма дорога в дитячий будинок.

Було важко. Я з Микитою була в різних групах. Бачились ми рідко, та коли наставав цей час, ми не могли намилуватись один одним. Тут ми пробули 2 роки… 2 найважчих в моєму житті роки…

Одного зимового дня, відкрились двері і до нас зайшла жінка. Вона виглядала досить поважно. На вигляд їй було близько сорока років.

Вона привезла нам багато подарунків, а найголовніше, пообіцяла, що забере нас до себе. Так і сталося. Через декілька місяців нас з братиком привезли в гарний будинок. А по дорозі додому, тьотя Оля (тоді я ще не могла наважитись назвати її мамою) повідомила нам, що везе нас до Польщі, там її дім.

Її чоловік Адам, дуже добре до нас ставився. Нам виділили велику кімнату для ігор, та окрему для відпочинку.

Сама ж тьотя Оля була родом з нашого села, тому чудово знала нашу історію з життя. У них з чоловіком було все, та не було найголовнішого – діточок.

На жаль, мами Олі вже немає на цьому світі. Та я не перестаю дякувати долі за такий подарунок. Татові Адаму зараз 78 років. Він живе разом зі мною та моєю сім’єю. Ми, як тільки можемо, допомагаємо йому не сумувати. А він, як і колись, гладить нас по голівці і каже: “Ви найдорожче, що трапилось в моєму житті”.

Автор – Наталя У

Спеціально для  ibilingua!

ПЕРЕДРУК СУВОРО ЗАБОРОНЕНИЙ!

Фото ілюстративне – vhijabe

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page