Про те, що я на днях стану бабусею, повідомила сама Зоряна. Я ніколи її не бачила, і навіть не знаю, звідки вона взяла мій номер телефону. Та за круглим столом ми вирішили, що не будемо сина заставляти з нею одружуватися. Він ще й сам дитя, та й любові там ніякої немає. Про цю ситуацію ми не згадували більше двох місяців. Та недавно Тарас зайшов до нас з опущеною головою.
– Доброго дня, — почувся скромний і тихий голос у слухавці, — Вас звати Анна Василівна? Я не помилилась номером? Ви – мати Тараса?
– Так, все вірно!
– Можете передати йому, щоб він заніс мені довідку, я йому говорила яку саме, а то я лягаю в пологовий і мені без неї ніяк.
– Про що мова? Який пологовий? Які довідки? З ким я розмовляю?
У процесі розмови з’ясувалося, що то була Зоряна. Минулого року вона мала стосунки з моїм сином і від нього ж вона носила дитину. Зоряна запевнила мене, що вона не має жодних претензій ні до мене, ні до Тараса. Вона самостійно вирішила стати мамою і не просить нікого їй допомагати.
– Чекайте, тільки я про вас нічого не знаю. Коли у вас були стосунки? Адже минуле літо син провів не у місті.
– Це сталося восени, — спокійно відповіла вона, — не треба лаяти Тараса, у цьому немає його провини, ви просто нагадаєте йому про довідку. Наперед дякую.
І після цього вона скинула дзвінок. Коли я розповіла про це чоловікові, він був, м’яко кажучи, засмучений. Він став ходити з кута в кут.
– Він повинен одружитися на ній! Наробив справ і втік!
– Яке весілля? Він ще вчиться. Він сам насправді дитина. І цій дівчині теж мало років ще — лише 18 виповнилося.
Надвечір ми поговорили із сином. Він пояснив, що вони з Зоряною зустрічалися лише 2 місяці, а після розставання вона повідомила його про цікавий стан.
– Я ніколи не казав їй, що одружуся. Не давав обіцянок. Ми взагалі нічого не планували. Хіба погуляти, потусити, які діти?
Я стояла мовчки і перебувала в повній розгубленості. Що я і чоловік могли зробити в цій ситуації? Наполягти на весіллі? А що з цього вийде? У сина немає почуттів до цієї жінки. Хіба когось колись утримала дитина? Навіщо починати щось, якщо ця витівка приречена на провал. Розлучення неминуче. До того ж, весілля — справа клопітка та затратна.
– Мамо, я давав їй гроші, вона відмовилася… Ну, що я пороблю?
– Ти познайомився із її батьками? Хто їй допомагатиме виховувати дитину?
Але я навіть не припускала, що все так погано. Як з’ясувалося, мама Зоряни — жінка, яка заглядає до чарки. Коли настає момент просвітлення, то працює, вбирається, доглядає себе, активно шукає партнера. І щоразу, заводячи нові стосунки, вона говорила Зоряні, що це її тато.
Я спочатку подумала, що у такий спосіб дівчина вирішила привести собі дитинку на світ, щоб її хтось любив. І отримати заодно і чоловіка, і свекруху і свекра.
– Мамо, вони не живуть разом із її мамою. Зоряна має свою квартиру, яку їй бабуся залишила. Та не одружуся я з нею. Не хочу.
– Ну все ясно, – перестала влаштовувати я допит синові, – ти головне довідку їй занеси.
Через пару місяців ми про Зоряну нічого не чули і робили один перед одним вигляд, що нічого не відбувається. Якось син запитує:
– Мамо, у нас же другий телевізор без діла стоїть?
– Ну і що?
– Та я б його Зоряні відвіз. У неї зламався. Я вчора заїхав та викинув.
– Зоряна? Як у неї справи? Хто в неї?
– Хлопчик, Дениско.
– Схожий на тебе?
– Загалом немає нічого і ні від кого. Просто рожевощокий карапуз. І лисий до того ж.
Того ж дня Тарас відвіз Зоряні телевізор. А в мене з голови не виходила ця дитина. Тому я поговорила з чоловіком і ми вирішили поїхати відвідати онука.
Я не збиралася влаштовувати сюрприз, тож попередила Зоряну про візит наперед. Вона була здивована, але не відмовляла нас.
– Що вам привезти?
– Підгузки! – відповіла вона без роздумів. – Їх стільки йде, а вони такі дорогі!
Перш ніж йти, ми пройшлися магазинами і накупили всякого різного: речі дитині, продуктів матері, дитяче приладдя, підгузки.
Перед тим, як задзвонити в двері, я зупинилася.
– Все добре, — заспокоїв мене чоловік, — ми просто глянемо на онука, вручимо подарунки і підемо. Ніхто нас нічого не зобов’язує.
…Зоряна виглядала миловидно. Повна, відкрита, приємна. Вона зробила нам чай і спекла млинців.
– Дениска щойно вклала,— пошепки повідомила нам вона,— йдемо, глянете на нього, він такий милий.
Коли я побачила малюка, то одразу зрозуміла, що він наш. Він був точною копією нашого сина. І ніс той самий, і пушок на голівці, висота чола. І міміка та сама.
Під час чаювання Зоряна розповіла нам, що після закінчення школи вона пішла вчитися в училище та закінчила перукарські курси.
– Ви повинні розуміти, що я на Тараса зла не тримаю. Я сама впораюсь.
– А на які гроші ти живеш?
– На дитячу допомогу. Як тільки підросте малюк, одразу почну підробляти. У ясла ми вже записалися. Я встигла щось нагромадити.
– Багато?
– На коляску вистачило, колиску та одяг, пелюшки.
В цей момент малюк прокинувся і Зоряна почала його сповивати, годувати. Я озирнулася на кімнату. Меблі були старими. Все ще від бабусі дісталося.
Ми почали розбирати продукти. Тільки з’ясувалося, що дівчина не має холодильника. Вона продукти за вікном зберігає під час холодів.
Коли ми попрощалися і переступили поріг квартири, чоловік сказав:
– В магазин? За холодильником?
Я мовчки кивнула. Мені сподобалася ця боязка, але вперта дівчина. Вона не зламалася, не озлобилася і ні на кого не нарікала. Ми не знаємо, що буде далі, але від онука ми не відмовимося. Братимемо участь у його вихованні.
Фото ілюстративне
