— Пробач, брате. Не стало батька і матері, — ці слова в записці я знайшов на столі у порожній спальні. Мій брат вирішив, що поховати їх тихо, а потім зайняти їхній дім, це найкращий вихід
У невеличкому селі, що розкинулося понад тихою річкою, де кожен камінь і кожна стежка були просякнуті історією, родина Коваленків завжди вирізнялася своєю гостинністю, працьовитістю та глибокою повагою до сімейних традицій.
Голова сімейства, пан Богдан, чоловік кремезний, з добрими очима, та його дружина пані Галина, відома своїми легендарними варениками, попри свій поважний вік — їм було за вісімдесят — тримали велике господарство. Їхній дім, охайна біла хата з блакитними віконницями, потопав у вишневому саду і був не просто житлом, а місцем збору для всієї великої родини, особливо влітку, коли з’їжджалися онуки.
Богдан і Галина мали двох синів, які обрали різні життєві шляхи. Старший, Святослав, ще у студентські роки виїхав до обласного центру, закінчив технічний університет, одружився, збудував там успішну кар’єру інженера та своє власне міське життя. Він навідувався до батьків лише на великі свята — Різдво та Великдень, але завжди щомісяця підтримував їх фінансово, надсилаючи значну частину своєї зарплати, а також щоліта привозив матеріали для ремонту та оновлення господарства.
Молодший, Павло, був іншої вдачі. Він залишився в рідному селі. Був трохи повільніший, менш амбітний, але дуже прив’язаний до землі.
Він одружився з місцевою дівчиною Наталею, яка працювала у місцевій бібліотеці, і вони мешкали у власному невеликому, але затишному будинку на сусідній вулиці, за сто метрів від батьківської хати. Всі в селі знали, що саме Павло з Наталею щодня допомагали стареньким по господарству.
Коли здоров’я Богдана та Галини почало помітно слабшати, особливо після останньої зими, коли Галина довгий час не вставала, Святослав запропонував батькам переїхати до нього.
— Тату, мамо, у вас буде окремий поверх, догляд, лікарня поруч, — наполягав він під час свого останнього візиту.
Але старенькі рішуче відмовилися.
— Синку, — тихо відповідала Галина, погладжуючи його руку, — наша душа тут, у цій землі, під цим вишневим цвітом. Ми звідси не поїдемо.
Тоді Святослав став дзвонити їм майже щодня, щоб переконатися, що все гаразд.
Одного разу, на початку жовтня, коли осіннє повітря було вже дзвінким і прозорим, Святослав не зміг додзвонитися до батьків протягом чотирьох днів поспіль. Спершу він подумав, що це збій у мережі, але потім відчув, як усередині нього наростає сильне занепокоєння. Він зателефонував братові Павлу.
— Павле, це Святослав. Ти до батьків заходив? Я не можу додзвонитися.
— А, Святославе. Привіт, — голос Павла здавався якимось напруженим, навіть винним. — Вони поїхали.
— Куди поїхали?
— До родичів у сусідню область, до тітки Софії. Знаєш, вони давно збиралися. Забули телефони вдома, сказали, щоб я не хвилювався і доглядав за господарством.
— Чому ж вони мені не сказали? Завжди попереджали про такі поїздки.
— Ну, ти ж знаєш наших батьків, завжди спонтанні, — Павло говорив швидко, наче читав завчений текст. — Вони вирішили, що не варто тебе відволікати від роботи. Я провідував їх ще тиждень тому, вони якраз обговорювали поїздку. Зателефонують, як тільки повернуться.
Святослав, хоч і був занепокоєний цією раптовою і нехарактерною для батьків поїздкою, вирішив довіритися братові. Він знав, що Павло був біля них. Однак, час минав, пройшов тиждень, потім другий, а телефонна тиша не припинялася.
Потім, через три тижні після останньої розмови з Павлом, зателефонувала його дружина, Світлана. Вона їздила у справах до цього району і вирішила заїхати до родичів.
— Святославе, я заїжджала до Павла, завезла йому деякі документи, він просив. І знаєш, я бачила, що він живе у домі наших батьків, а не у своєму.
— Що ти кажеш! Але ж у нього свій будинок, хоча й менший.
— Саме так. Я запитала його про це. Він сказав, що батьки доручили йому доглядати за господарством, поки вони у від’їзді, і він вирішив тимчасово перебратися туди, щоб було зручніше годувати худобу, яка залишилася. Але коли я була у вітальні, мені це здалося дуже дивним. Будинок стоїть зачинений, у вікнах темно, хоча надворі день. Павло був дуже нерозговорчивий, швидко мене випровадив. І я помітила, що батьківські речі — їхній улюблений светр батька, Галинина швейна машинка — їх немає на звичних місцях.
Святослав відчув, як холодна хвиля підозри прокотилася по його спині. Його батьки ніколи не залишили б свій дім на місяць, не попередивши його. Вони ніколи не поїхали б, забувши про свої улюблені речі.
Він знову зателефонував Павлу, але брат ігнорував дзвінки. Дзвонив раз, другий, третій. Жодної відповіді. Тоді Святослав, не гаючи ані хвилини, зібрав найнеобхідніше, відпросився на роботі, сказавши, що це термінова сімейна справа, і поїхав у рідне село. Дорога здалася йому нескінченною.
Коли він нарешті під’їхав до батьківської хати, перше, що його вразило, була разюча зміна в атмосфері. Двір, який раніше був зразком сільського порядку, де кожен кущик був підстрижений, виглядав трохи занедбаним: осіннє листя ніхто не прибрав, на ґанку стояла розбита діжка для води. У вікнах горіло тьмяне світло, хоча був вже глибокий вечір. Біля будинку стояв старенький автомобіль Павла.
Святослав, не чекаючи, рішуче пройшов до дверей і постукав. Замок клацнув, і двері відчинив Павло. Він був здивований, навіть приголомшений і явно не радий візиту брата. Його обличчя було бліде, а очі бігали.
— Святославе? Ти? Що ти тут робиш? Ти ж не попереджав!
— Не зміг додзвонитися до тебе. І до батьків. Де вони, Павле? Чому ти тут живеш, коли маєш свій будинок?
— Вони ще не повернулися, — голос Павла тремтів. — Я ж тобі все пояснив. А тут живу, бо так зручніше за худобою дивитися, я ж мушу постійно бути поруч. Ти чого такий… підозрілий? Усе добре.
Святослав увійшов до вітальні. Тут було прибрано, але пахло затхлістю, а не звичним маминим запахом трав. Не було на стіні родинної світлини, де вони всі разом.
— Павле, я хочу зайти до їхньої спальні. Хочу подивитися, чи не залишили вони мені якоїсь записки, коли збиралися.
Павло напружено стиснув руки.
— Навіщо? Вони ж ніколи так не робили. Ти чого вигадуєш?
— Просто хочу. Відчини.
Святослав рішуче попрямував до спальні батьків. Він спробував ручку — двері були замкнені на засув.
— Павле, я сказав, відчини.
— Ні! Не можна! Я там, — Павло нервово засміявся, — я там складаю інструменти. І документи важливі зберігаю. Нема чого туди заходити.
Тепер Святослав не просто відчував підозру. Він був упевнений, що Павло щось приховує. Його батьки ніколи не зачиняли спальню. І Павло не був би настільки впертим і наляканим.
— Добре, — сказав Святослав, підходячи ближче і дивлячись братові прямо в очі. — Якщо ти зараз не відчиниш двері і не даси мені пояснень, я викличу дільничного і ми відкриємо їх при ньому.
Обличчя Павла зблідло, наче його окропом облили. Він намагався придумати ще якесь виправдання, але його слова застрягли в горлі. Зі слабким стогоном він вихопив із кишені засмальцьовану зв’язку ключів.
— Тільки ти не злякайся, брате, — прошепотів він.
Зайшовши до спальні, Святослав отетерів на порозі. Кімната була порожня. Але це була не просто порожнеча відсутністю речей, а порожнеча від вивезення. Ліжко, яке завжди було ідеально застелене, було розібране, залишився лише старий матрац. Шафа відкрита, і видно, що її вміст вивезено повністю, полиці порожні. Не було ні килимка, ні маминих ікон у кутку. В кутку кімнати, на старій тумбочці, стояла лише розбита глиняна ваза, яку Святослав пам’ятав із дитинства, і пачка сімейних фотографій.
На тумбочці лежав конверт. Святослав узяв його тремтячими руками. Всередині була невелика сума грошей і довга, недбала записка, написана рукою Павла.
Святослав почав читати.
– Пробач, брате Святославе. Це сталося несподівано. Не стало батька… а через два дні не стало і матері. Це сталося мирно, уві сні. Ми з Наталею все владнали. Але потім, через тиждень, не стало і Наталі. Вона дуже переживала за батьків. Я не хотів тебе засмучувати, ти далеко, маєш своє життя, роботу. Я думав, що якщо ти не знатимеш, то тобі буде легше. Я сам усе владнав. Я тут за всім доглядаю, щоб усе було, як раніше. Ти приїжджай, коли зможеш.
Святослав відчув, як земля пішла у нього з-під ніг. Він опустився на край ліжка. Не стало його батьків. Його матері. І не стало Наталі, його невістки, яку він щиро поважав і яка була йому майже як сестра. І все це відбулося за місяць, а Павло приховував це під приводом «від’їзду» та догляду за господарством.
— Павле, як ти міг! — прохрипів Святослав, а слова важко виходили з горла. — Як ти посмів приховати це від мене!
— Я… я не хотів тебе засмучувати, — прошепотів Павло, опустивши голову. — Ти далеко. А я був один. Мені було дуже боляче. Я думав, що якщо ніхто не знатиме, то і я зможу це пережити. Я думав, що так буде краще… для всіх.
Напружене розслідування, яке розпочалося після виклику Святославом поліції, підтвердило слова Павла. Це був ланцюжок трагічних подій: старенькі дійсно відійшли у кращий світ один за одним. Наталя, дружина Павла, яка була дуже чутливою людиною, не витримала подвійного горя і її не стало. Павло, охоплений горем, розгубленістю та страхом перед майбутнім, прийняв це нерозумне рішення.
Він швидко і тихо поховав усіх трьох, а потім, щоб не пояснювати нічого сусідам і родичам, оселився у батьківському домі, створивши видимість, що все добре. Він не думав про спадок, він просто хотів уникнути болю і розмов. Але він позбавив Святослава права на прощання.
Після всіх формальностей, Святослав вирішив, що залишить батьківський дім Павлу. Він більше не міг там жити. Хата, яка була символом тепла, тепер стала символом прихованої таємниці і глибокого обману. Святослав поїхав до міста, забравши з собою лише старий сімейний альбом і нестерпне відчуття втрати, яке не давало йому спокою. Павло залишився один у великому, тепер уже чужому для нього, домі, наодинці зі своїм почуттям провини.
Чи можна виправдати вчинок Павла його горем, чи важка правда завжди краща за найдобрішу брехню? Як ви думаєте, чи зможе Святослав пробачити братові таємницю, яка забрала в нього прощання з найдорожчими людьми?
Якщо ця історія змусила вас замислитися про сімейні стосунки, поставте свою вподобайку. Напишіть свій коментар, це дуже важливо для нас, щоб почути вашу думку про таку складну ситуацію.
