Я в дитинстві була дуже неслухняною. Стільки нервів батькам попсувала! Років з десяти втікала з дому – то у подружки ночувала, то пробиралася в театр і там до ранку бродила. Часто гуляла допізна, а батьки мене по всьому місту шукали.
Телефонів тоді не тільки стільникових не було, але і міські далеко не в кожній квартирі були.
Я вже мовчу про те, що крутилася в сумнівних компаніях, навіть в дитячу кімнату міліції потрапляла.
Словом, я була зразком того, як не повинна себе вести дівчинка.
Школу після восьмого класу я покинула, нікуди далі вчитися не пішла. Працювати теж не горіла бажанням. Продовжувала сидіти на батьківській шиї і тягнути з них гроші і сили.
На моє 18-річчя батько сказав:
– Якщо не виправишся, то через рік видам тебе заміж за старими традиціями – за згодою батьків, а не нареченого і нареченої.
Я тоді не сприйняла його слова всерйоз. По-перше, ми живемо (тоді жили) в кінці двадцятого століття, і такі дикості можуть бути тільки в кіно. По-друге, як мене зможуть віддати заміж, якщо я не погоджуся? І, по-третє, хіба можуть люблячі батьки, які прощали мені всі мої витівки, вчинити так з єдиною дочкою?! Отже, я так нічого і не змінила в своєму житті.
Щороку на день народження батьки мені завжди влаштовували вечірку. Я вранці йшла кудись погуляти, а коли до обіду поверталася, мене чекав святковий стіл, друзі і подарунки.
Ось і 21 березня 1997 року я з ранку втекла погуляти. Сходити кудись не вийшло, бо гроші закінчилися. Батьки ж не дали, оскільки сказали, що наближається мій день народження.
І наскільки ж я була вражена, коли повернулася додому, трохи втомлена від пішої прогулянки і голодна, а там не тільки друзів, подарунків та святкового столу, а навіть макаронів з сосисками не було!
– Ви що, забули, що у мене день народження? – обурилася я тоді.
– Ні, доню. Це ти забула, що у тебе настав 19-й день народження. Ти до моїх слів не прислухалася, не виправилася. Отже, завтра їдеш в село до бабусі. Там тебе наречений чекає.
– Який жених?! Що за маячня?!
– А такий! – різко гаркнув батько. Я дуже рідко бачила його таким суворим. – Ти думаєш, що все життя можеш на батьківській шиї їздити?! Ні! Завтра ти їдеш в село. Післязавтра у тебе весілля. Якщо посмієш втекти або сказати «ні», сюди можеш взагалі ніколи не повертатися.
– Але… як же так? – промямлила я.
– А так! У тебе нічого свого немає! Ні освіти, ні роботи, ні грошей, ні житла (коли проходила приватизація, батьки не включили мене в число власників квартири, це лише набагато пізніше було визнано незаконним). Ось і вибирай: або виходиш заміж, або вимітає на вулицю.
Я тоді всі слова і проковтнула. Адже я була всього лише 19-річною дівчиною, яка ніколи навіть не замислювалася про те, як жити самостійно. Отже, я погодилася з весіллям. Опинитися на вулиці було дуже страшно. Тим більше в ті роки, коли безробіття всюди панувало.
Наступного дня я вирушила, як мені тоді здавалося, в глухомань. Хоча насправді це навіть не село, а селище.
Там бабуся познайомила мене з моїм нареченим.
Міцний хлопець середнього зросту, із середньою зовнішністю, без особливого інтелекту в очах. Я відразу представила, що мені доведеться щорічно народжувати йому дітей, доїти корів, стежити за курми і полоти город…
І прямо там і розревілася. Голосила в голос, вже зовсім нічого не соромлячись. Хвилин десять не могла вгамуватися. І перше, що побачила, це заклопотане обличчя Колі, який простягав мені носовичок.
Спочатку я не наважувалася взяти цей клаптик тканини. Все ж – це хустка селюка. Але кількома миттєвостями пізніше я зрозуміла, що він чистий і навіть випрасуваний.
Я промокнула хусточкою сльози і спробувала взяти себе в руки. Бабуся провела нас в будинок, де залишила удвох і веліла поспілкуватися.
Взагалі, бабуся моя Надя – дуже жорстка людина. Вона завжди домагалася того, щоб все було так, як вона сказала. І думки не послухатися її у мене не виникало ніколи, навіть незважаючи на всі мої «подвиги» в місті.
Поспілкувавшись трохи з Миколою, я зрозуміла, що його дійсно розумним не назвеш. Не дурник, як спочатку подумалося, але і не геній. Знову-таки – посередній. А безглуздий вираз обличчя у нього був з двох причин – по-перше, у нього злегка косило назовні ліве око. І рот був злегка відкритий. Лише набагато пізніше я дізналася, що в дитинстві його дуже покусала собака. І один з укусів припав якраз на губу. І косоокість у нього з-за переляку тоді в дитинстві вийшла.
Говорили ми десь з годину, і я зрозуміла, що Коля – хлопець простий і відкритий. І що я йому дуже сподобалася. Назвав мене Оленкою Прекрасною.
Заперечити мені, звичайно, було що. Але, трохи заспокоївшися, я вже не хотіла ображати хлопця. Тим більше, що йому бути моїм чоловіком. Він, звичайно, не ідеальний, але виявився зовсім не таким поганий, як я побоювалася.
Непитущий, працьовитий, турботливий (за той час бесіди він встиг і води мені налити, і хустку знову дати, коли у мене нежить наклила, і мух відганяв, як би це смішно не звучало), у нього власний будинок з підведеними каналізацією і електрикою, невелика прибудинкова ділянка, де він тримає кроликів і собаку. Та й говорив зі мною ввічливо. Я прямо відчувала, що я йому дійсно сподобалася.
Наступного дня весілля. Не знаю, як батьки з бабусею це все влаштували, але нам чекати черги зовсім не довелося. Святкування влаштовувала бабуся. Народу було чоловік під сто. Всі вітали молодих, бажали нам щастя, дарували подарунки. І нікого не бентежив той факт, що ми з Миколою одне одного вперше побачили лише вчора.
Притиратися було не просто. Взагалі мені було важко. Після гучної міської метушні опинитися в селі. Я півроку, напевно, звикала тільки до нового місця, до нового оточення.
І Коля дійсно дуже дбайливо до мене поставився. Він не наполягав ні на чому, не намагався нав’язати свою компанію. Навпаки, здавалося, що він хотів захистити мене від чужого товариствва, навіть дорогу супутникову тарілку купив, щоб я, як в місті, могла нормально дивитися телевізор, а не тільки ті три канали, що місцева ТВ-станція могла надати.
А потім він мене запросив на побачення. Мені це здалося настільки милим і зворушливим, що я вперше подивилася на нього як на чоловіка, а не на нав’язаний батьками тягар. Він виявився настільки чуйний і ніжний, що я сама не помітила, як закохалася!
До серпня я вже прекрасно себе відчувала, і ми з Миколою дійсно стали чоловіком і дружиною. Мене більше не обтяжувало життя вдалині від міста, мені вже не хотілося піти в який-небудь клуб.
А в квітні 1999 року я дізналася, що при надії! Лікарі сказали, що у нас буде хлопчик.
І 7 січня, на Різдво, я народила Андрійка. Ще через два роки на світ з’явилася Христинка. І в 2007 у нас з’явився другий син – Миколка.
Ми досі разом. Андрій вступив до університету в обласному центрі, Христинка ж після школи закінчила місцеве училище і вже працює – влаштувалася продавцем в місцевий магазин. Я, до речі, теж там працюю.
Саша успішно навчається в школі.
Я щиро вдячна батькам за те, що вони мені влаштували весілля. Не знаю, як би склалося моє життя, якби не було цього одруження, але впевнена, що ніколи не дізналася б такого щастя, яке маємо ми з Миколою.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
