Пройшло майже 5 років, як не стало моєї матусі. Вона все життя прожила в селі, хоч я не раз пропонувала їй переїхати до міста. Ми бачилися щотижня. Я приїжджала до неї, а вона готувала до мого візиту свіжі млинці із домашнім полуничним варенням. Це була улюблена страва мого дитинства. Ще б парного молочка до цих ласощів – пальчики оближеш!
В останні роки здоров’я мами дуже погіршилася. Одного разу навіть у стаціонарі лежала, хоч до останнього не хотіла їхати. Я бачила, як мама згасає на моїх очах, але нічого не могла вдіяти. Вік завжди бере своє.
Свій сільський будиночок мама, звичайно, заповіла мені. Та й не було більше, окрім мене, спадкоємців. Я була єдиною дитиною в сім’ї, а мій батько вже давно полинув на небо. Чесно сказати, довго думала, що робити із цим житлом.
Хотіла віддати синові, але він давно живе за кордоном. Виїхав, ще молодим, там вивчився, знайшов роботу і одружився. Тепер мені фото в Інтернеті надсилає хіба що. На батьківщину повертатись не планує. Жити у селі сама я теж не хотіла. Мені міське життя більше до вподоби.
Спочатку я приїжджала в той будинок, щоб прибрати і розібрати мотлох. Як же люди похилого віку люблять його складувати! А потім якось тужливо на душі стало. Я просто закинула це місце.
На продаж наважилася лише кілька місяців тому. Певна річ, треба було знову їхати туди, щоб подивитися, чи треба чогось підремонтувати. Все-таки це не найновіше житло, ясна річ.
Яким було моє здивування, коли я виявила будинок в ідеальному стані. Надворі все прибрано, навіть трава підстрижена на газоні! Пішла дізнаватись у сусідки, що це за дива. Адже мене не було тут дуже довго, і за цей час двір мав перетворитися на справжній жах.
Виявилося, що сюди систематично приходив сусідський хлопець. Моя мама колись розповідала мені про нього, мовляв, він їй як онук став. Але я чомусь тоді не звернула на це уваги. Звати його Назар. Він на згадку про мою маму продовжував приходити і прибирати біля будинку.
Мене так зворушила ця історія, що я вирішила з Назаром зустрітися. Хотілося йому якось віддячити. Думала дати йому грошей, чи що. Але під час розмови з’ясувалося, що він якраз нещодавно одружився. Щоправда, продовжує жити із батьками.
У моїй голові з’явилася чудова ідея. Я вирішила просто переписати цей будинок на Назара. Моя матінка була б дуже рада!
Звичайно, юнак був дуже здивований і почав відмовлятися від моєї пропозиції. Але я наполягла на своєму. Як же приємно робити добрі вчинки! Словами не передати, якою щасливою я себе відчула на той момент.
Тепер ми з Назаром та його чудовою дружиною дружимо. Якщо мені дуже хочеться вибратися на природу, я приїжджаю до маминого будинку до цієї молодої пари. До речі, нещодавно Оленка зателефонувала і поділилася радісною новиною: вони з Назаром чекають на дитинку. Цими вихідними покликали мене святкувати.
Яке ж прекрасне це життя буває часом, навіть у такий непростий час, як зараз. І як же хочеться, щоб таких радісних подій було якнайбільше у кожного українця і україночки! Всім миру й злагоди!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.