Саша стрибнув з вагона на перон і зітхнув з полегшенням. “Нарешті, я вдома!” Вдихнувши аромат чистого, морського повітря, хлопець пішов не поспішаючи по місту. Було раніше ранок, вулиці в цей час практично порожні.
Від пахучою бузку паморочилося в голові. Як же він любив травень місяць!На молоду людину нахлинули спогади…
Колись, він був щасливий в цьому місті. Тут він народився і виріс, зустрів своє перше кохання. У них з Ангеліною був красивий роман. Чисті, щирі почуття. Здавалося, ніщо не віщувало біди в їх відносинах, але одного разу, Олександр застукав свою кохану в обіймах іншої людини.
Він поспішно виїхав з міста, щоб не накоїти дурниць. Чотири роки провів на заробітках. І ось зараз, коли колишні почуття забуті, а душевна рана затягнута, хлопець вирішив повернуться в рідні краї.
– Син! Сашенька! – сплеснула руками Раїса Василівна. – Ти чому не попередив? Я б приготувала твій улюблений плов! – щебетала на радощах мати.
– Якось все несподівано вирішилося… Ще позавчора не знав, що поїду додому, – посміхнувся Саша.
– Це дуже схоже на тебе! – виголосив задоволений батько. – Несподівано поїхав, також несподівано повернувся!
Після привітного прийому, хлопець відпочив трохи і вирішив прогулятися по набережній.
– Піду, пройдуся трохи, – сказав матері.
– Іди. Прогуляйся! – жінка посміхнулася і обняла сина.
– Мамо, а ти про Ангеліні нічого не чула? Як вона? – запитав несподівано.
– Не чула! І чути нічого не хочу про неї! Ти що? Так і не забув її? – стривожилася мати.
– Що ти? Забув давно… Так запитав, заради інтересу.
Саша пройшовся по набережній і звернув до міського парку. Його увазі перестала мила картина: молода, білява жінка сиділа на лавці, і кидала маленькому синочку м’ячик.
Хлопчик сміявся заразливим, щасливим сміхом.
Раптово у Олександра потемніло в очах і похитнулися ноги. У білявої, милій жінці він упізнав Ангеліну. Побачивши знайомий до болю погляд блакитних очей, Саша відразу ж втратив голову, як колись, вісім років тому…
– Ангеліна? Привіт! Ось і зустрілися… – насупився хлопець. – Твій малюк? – кивнув на хлопчика.
– Так. Сашком звати… – дівчина густо почервоніла і відвела погляд.
– Ну привіт, тезка! – хлопець присівши біля хлопчика і подав руку.
Малюк посміхнувся і потиснув руку незнайомому дядькові. Олександр довго вдивлявся в риси малюка. Щось в його зовнішності здавалося йому знайомим, рідним…
– Може в наше кафе сходимо? Побалакаємо? – запропонував дівчині.
– Можна… – знизала плечима Ангеліна і піднялася з лавки.
«Яка же вона красива! Не дарма я прозвав її «Ангелом» свого часу »- подумав Сашко. Біле, мармурове обличчя, виразні, блакитні очі і золотисті, хвилясте волосся, дійсно надавали ангельське обличчя дівчині.
Саша з Ангеліною, пили каву з тістечками і базікали про дрібниці. Складалося враження, що не було цих довгих років розлуки. «Який же я ідіот! Потрібно було психувати тоді, а боротися за свою любов!» – розмірковував хлопець. З кожною хвилиною, усвідомлював, що його почуття нікуди не поділися. Він як і раніше любив Ангеліну більше життя.
– Як твій балет? Вже напевно стала місцевою зіркою? Я до цього часу пам’ятаю, як ти божественно танцюєш…
– Немає ніякого балету, як і зірки… – сумно сказала дівчина. – Довелося кинути своє захоплення і мрії.
– Але як? Чому? – не міг повірити Саша. – У тебе приголомшливий талант! Ти не мала права кидати танці!
– Так вийшло. Спочатку Сашенька народився, а потім чоловік був проти мого захоплення. Каже, дружина повинна сидіти вдома, їсти готувати, – сказала Ангеліна.
– Скажи чесно, у тебе залишилися до мене якісь почуття? Адже не могла ти все забути так просто!
– Це не має ніякого відношення. У мене є чоловік, занадто пізно говорити про наші відноси!
– Ангеліна! Не дури, повертайся до мене! Сьогодні я в черговий раз переконався, що люблю тільки тебе, і буду любити до кінця життя. Саньку всиновлю, виховаю як рідного!
– Ні. Ти не знаєш мого чоловіка… Він не дасть нам жити спокійно! Гаразд, це безглуздий розмова. Пробач, нам пора!
– Ангеліна, можна я хоч обійму тебе? У мене таке твориться в душі… Ти зовсім близько і в той же час дуже далеко…
Дівчина підійшла до хлопця і припала до нього. Саша обняв її міцно, наче боявся, що вона кудись зникне, прямо зараз.
– Добрий вечір! Не заважаю?
Ангеліна здригнулася почувши голос чоловіка і відсторонилася від Олександра.
– Толік? Це не те, про що ти подумав. Просто, однокласника зустріла… – почервоніла дівчина.
– Ха-ха! Я так чомусь і подумав! – вимовив Анатолій глузливо. – Де дитина?!
– Сашенька грає в дитячій кімнаті. Я зараз покличу його, – сказала Ангеліна і побігла за сином.
– Анатолій! – представився хамовитий чоловік.
– Олександр!
– Диви, прям тезки з моїм сином!
Саша дивився на нього з неприхованою ненавистю. Ось він, цей чоловік, який забрав у нього Ангеліну. Варто і єхидно посміхається йому.
– Підемо додому! – вимовила Ангеліна, підійшла з сином на руках. – Сашенька втомився, хоче спати.
Анатолій пильно подивився на Олександра, потім перевів погляд на сина. Мовчки розвернувшись, чоловік пішов вперед. Ангеліна з сином кинулася наздоганяти чоловіка.
– Ангеліна, буду чекати тебе завтра на нашому місці! Прийдеш? – тихо прошепотів Сашко.
– Ні. Не прийду!
Олександр залишився один, він дивився услід сімейної пари. На душі було скільки відчаю і болю, що хотілося вити від безвиході. «Не зможу я тут жити. Потрібно їхати назад!» – подумав хлопець і пішов додому.
– Синку, ну як погуляв? На море ходив? – поцікавилася мати.
– Так. Прогулявся набережною трохи…
– А чому ти засмучений?
– Все нормально. Втомився просто, піду спати, – хлопець натягнуто посміхнувся і поцілував матір.
– Сашунь, забула запитати. Ти ж назовсім приїхав?
– Ні. У відпустку, на два тижні. Мам, я спати. Дуже втомився з дороги.
– Іди синку, я постелила в твоїй кімнаті.
Толік весь вечір не розмовляв з дружиною. Він добре пам’ятав цього Сашка, колишнього своєї дружини. Сьогодні він побачив його зблизька і зрозумів, що його син дуже схожий на Олександра. «Ось і розгадка, чому у світлих батьків, народився син брюнет!». Чоловік був у нестямі від злості і не знав, як йому вчинити.
Ангеліна сиділа біля ліжечка сина і тихенько плакала. Найбільше, вона хотіла забрати Сашеньку і піти до коханої людини, батька своєї дитини.
До кімнати увійшов Анатолій. Від чоловіка тхнуло спиртним. Він став біля ліжечка малюка і уважно розглядав його.
– Можна тебе? – покликав Ангеліну.
Жінка витерла, крадькома сльозу і вийшла з кімнати. Їй було байдуже, що скаже її чоловік. Після зустрічі з Сашком, жінка зрозуміла, що не зможе більше обманювати чоловіка і жити з ним. Вона як і раніше любила Сашка…
– Що ти хотів? У мене голова болить, я хочу спати, – сказала жінка.
– Я на довго не затримаю тебе! Відповідай тільки на одне питання… Саша не мій син?
На кухні запанувала тиша. Ангеліна дивилася у вікно, не наважуючись сказати правду. Вона знала круту вдачу чоловіка і боялася його. Анатолій був не передбачуваний у гніві.
– Не мовчи! Дай відповідь на моє запитання! – крикнув Толик.
– Ти правий. Саша – син Олександра. Прости, я не хотіла обманювати тебе. Про все дізналася вже після нашого весілля. Якщо розібратися, то я не зраджувала тобі…
– Можеш йти спати! Я почув, що хотів! – промовив чоловік і дістав почату пляшку коньяку.
Прокинувшись вранці, Ангеліна виявила записку на кухонному столі. «Я кидаю тебе! У мене давно є інша жінка. Ти навіть мізинця її не варта. Сподіваюся, тобі вистачить часу, щоб до вечора звільнити мою квартиру. Так, і ти розумієш, що ні про які аліменти не може бути й мови. Я через суд відмовлюся від батьківства!»
Жінка зітхнула з полегшенням і пішла збирати речі. Вона навіть не сміла мріяти, що все так добре закінчується. Через дві години, Ангеліна викликала таксі і поїхала до матері.
– Дочка, ти повинна зізнатися Саші, що це його син! Він батько і повинен знати про це! – сказала мати Ангеліни.
– Добре. Сьогодні ввечері підемо до нього…
Взявши сина, Ангеліна пішла додому до Саші. Із завмиранням у серці жінка увійшла в знайомий двір. Відразу ж згадалися кращі роки а її життя. Набравшись сміливості, подзвонила в двері.
– Ти?! – здивовано запитала Раїса Василівна. – Що тобі ще треба?
Дівчина помітила, що мати Олександра була заплакана.
– Мені потрібен Сашко. Покличте його будь ласка!
– Нема сина! Поїхав. Хотів погостювати тиждень, але потім зібрав речі і поїхав на вокзал! – крикнула в обличчя жінка.
– Раїсо Василівно, не брешіть мені будь ласка! Мені необхідно поговорити з ним, – благально попросила Ангеліна.
– Я не брешу! – заплакала жінка. – Проходь, чого стоїш з дитиною в порогах?
Раїса Василівна перевела погляд на хлопчика і зблідла.
– Ангеліна, це син Саші? Мій внук? Він дуже схожий на мого сина в дитинстві. Я зараз фото покажу!
Жінка кинулася в кімнату і повернулася з фотографіями. Ангеліна подивилася на фото і посміхнулася:
– Так. Ви маєте рацію!
– Дочко! Біжи на вокзал! Може він не поїхав ще?
Саша стояв на пероні. Чоловік помітно нервував і ходив туди сюди.
– Сашко! – покликала Ангеліна. – Куди ти знову зібрався? Знову залишиш мене одну з сином?
***
Через півроку, все афіші міста були обклеєні плакатами «Зірка балету! Ангеліна!»
– Дивись синку! Зараз мама буде танцювати! Коли вона вийде на сцену, підеш вручив їй наш букет. Це додасть їй сміливості! Адже вона хвилюється не менш нашого! – вимовив Саша і обняв сина.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!