fbpx

Прощальну церемонію за Володимиром я організовувала, як в тумані. Через заплакані очі навіть не розуміла, хто зі мною поруч знаходиться, хоча дивні голоси дітей мене іноді приводили до тями. І лише в день, коли оголосили останню волю чоловіка, я  зрозуміла, що в зал зі мною зайшла жінка з дитиною, яка й була на прощанні. – А ви що, не знали?

У нашому з чоловіком шлюбі ми переживали прекрасні моменти і більш важкі моменти, але кожного разу нам якось вдавалося з них вийти. Адже не всі можуть прожити разом понад тридцять років.

Разом ми купили дачу за містом і планували проводити там більше часу через кілька років на пенсії.

У нас також була міська квартира в багатоквартирному будинку, в яку ми вклали всю душу. Працював Володя економістом у невеличкій компанії, тож його ділом були цифри, комп’ютери, калькулятори.

Вдома картину приліпить чи лампочку поміняє, на тому його робота закінчувалася.

Єдине, чого нам не хватало, це буди діти. Ми обоє проходили обстеження. Лікарі казали, що все в нас гаразд.

– Чекайте!, – ми чекали, чекали і змирилися.

Через кілька років після п’ятдесяти він буквально розцвів на дачі. Він був зовсім іншою людиною. Поки я копалася на клумбах, він клав новий дах.

– Володю, ти, мабуть, пропустив своє покликання, – гукнула я йому знизу.

Він був щасливий від таких моїх знаків уваги і похвали.

Щоправда, наступного дня він ходив трохи зігнувшись вперед, бо боліла спина. Раніше він не жалівся на свій стан чи здоров’я, а з часом все в цьому плані збільшувалося.

З того часу, як він влаштувався на роботу стороннього консультанта в компанії свого колишнього однокурсника, йому час від часу дзвонять із запитаннями. Він пишався тим, що хтось ще оцінив його працю до 60 років.

– Тобі варто трохи сповільнити темп, – попросила я його, коли він потім замикався у своїй кімнаті та вирішував якісь проблеми або навіть збирався на вихідні й йшов допомагати їм. З іншого боку, я бачила, що йому добре, коли є інтерес до його здібностей.

Та осінь була теплішою, ніж зазвичай. Володя громадив опале листя. Вже почало темніти, а його все не було. Коли я пішла його покликати, то застала картинку, від якої і досі мурахи по тілу біжать.

Я, звичайно, викликала всі необхідні служби, але врятувати мого чоловіка не вдалося.

– Жіночко, в наш час молоді люди покидають цей світ. Треба з цією втратою змиритися. Як-не-як, а ваш чоловік прожив гарне життя, – заспокоїли мене. Як це може мені допомогти?

Одна мить і життя зруйноване. У той момент мої плани, а відповідно і наші плани, розвалилися, як картковий будиночок. Здається, я перестала помічати події навколо мене на кілька тижнів. Я автоматично організував прощальну церемонію.

У прощальній залі зібралися друзі та колеги Володі, і, на мій подив, навіть кілька жінок з дітьми. За пеленою сліз я їх все одно не впізнала.

У вестибюлі адвокатської контори я зім’яла у руці запрошення. У коридорі туди-сюди стрибала маленька дівчинка. Її мама, явно нервувала більше за мене.

– Спадок Володимира, заходьте, будь ласка.

Я увійшла всередину і разом зі мною туди зайшли мати з дитиною.

Я дуже здивувалася і почала згадувати, де б я могла раніше бачити цю жінку. І тут на мене прийшло прозріння – на прощальній церемонії Володі.

– Ви нічого не знаєте?, – запитав мене нотаріус.

– Що мені знати? – хотілося вигукнути на весь світ.

– Оленка, це донька вашого чоловіка Володимира, – я істерично розсміялася над почутим. В той час вони поклали переді мною свідоцтво про народження дівчинки, і в ньому справді було написано батько: Володимир Бунько.

У мене потемніло в очах.

– Це означає, що у Володі окрім мене була ще одна жінка, – повільно дійшло до мене. Хоча ця жінка і щось булькотіла мені, що в них все сталося раз і випадково, я вже їх не чула.

Мені знадобилося більше часу, щоб розібратися з цією правдою, і це було важче, ніж змиритися з відходом чоловіка. Він так не чесно вчинив зі мною. Він збрехав мені. Але є Оленка, яка має його очі, ямочки на щоках… вона має все те, чого я колись прагнула мати з Володимиром.

– Я могла б бути її бабусею, – дивно зігріло серце від цієї думки. Я не хочу бути зовсім одна.

Вже декілька разів ми втрьох зустрічалися, їли морозиво в парку і просто сміялися.

Ось таке воно – життя!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page