… Звичайно, тоді я була королевою. А як інакше? Десятий клас, зеленоока, коса-до-пояса, ніякої вам підліткової незграбності. Та ще й відмінниця, гордість класу.
Звичайно, мама намагалася напоумити «королеву», щоб та не надто задирала ніс, але куди їй було змагатися з супротивниками, які переконують у протилежному! В особі викладачів, які незмінно доручали мені бути Снігуронькою на новорічних виставах. Хлопчаків, які до 8 березня завалюють парту шоколадом і плюшевими зайцями. Зрештою, в особі всього лише одного хлопчика на ім’я Гера. Який сьогодні обзивав мене «медузою Горгоною», а назавтра приносив покаянні цукерки. І давав списувати завдання з фізики – єдиному вразливому місці королеви…
***
Цукерки я прихильно приймала, за списані завдання дякувала усмішкою, але визнавати в 16-річному благодійникові рівню або хоча б маленького принца навідріз відмовлялася. Ну, самі подумайте: коротун, статурою «затьмарить» Кощія, оченята-гудзики, зате значні вуха. Крім незвичайного імені – ніяких переваг.
Однак навіть з ім’ям я примудрялася «дати країні вугілля»…
…Він перегородив простір, я опинилася затиснутоюв кут. Будь ти хоч тричі самопроголошеною королевою, за дрібні капості розплата неминуча. Якби на місці Гери виявився здоровань Сидорчук, не минути лиха б мені. Але Гера був закоханий до тремтіння, тому всього лише свердлив поглядом і важко дихав:
– Я ще раз повторюю, не називай мене на прізвище. І ніяких кличок. Ти зрозуміла?
Зрозуміла, зрозуміла. Але оскільки караючий щиголь не загрожує, з позитивном кивком можна не поспішати – нехай помається.
Наше протистояння заволоділо загальною увагою, і не думаю, що в той момент дівчата були на моєму боці.
– Ну, повторюй. Гера, а краще – Герман, – Не вгамовувався мій полонитель.
Я хмикнула:
– Чому це Герман? Нехай краще Герасим!
Хлопчики як по команді зареготали, а перейменований почервонів:
– Відірвати б тобі голову…
Більше не було ні цукерок, ні списаних завдань з фізики. Але як би наполегливо Гера-Герман-Герасим не демонстрував тотальне ігнорування, я знала, хто не дає йому спокійно жити. А він знав, що я знаю…
На випускний він зробив останню спробу помиритися: «Можна, я тебе проводжу?»
Господи, яке «проводжу»? На мені височенні підбори, запаморочливе плаття. І зачіска своєю вартістю змусила батьків здригнутися. З усім цим добром пропонуєте дефілювати під ручку з якимось недомірком?
Ні-ні, звільніть, будьте ласкаві.
Однак явити королівську милість хотілося, тому схопила його за руку, потягла до столів і цілих півгодини сиділа поруч. Їла тістечка, сміялася і дарувала гарячі погляди. Нещасний Герка застиг і мовчки дивився… В
ідтоді я лише одного разу бачила такий погляд. У нашого спанієля Графа, коли його довелося віддати іншим господарям…
***
Уже восени я «гризла граніт науки» на факультеті іноземних мов. Колишні однокласники теж «осіли» за партами вишів, зі строю випав тільки Герка. Вступив в якийсь Богом забутий будівельний коледж, ввечері навчався, вдень гарував на будівництві…
На зустрічах випускників, які спочатку сипалися частим горохом, класна керівниця зітхала: «Ех, як прикро за Германа. У хлопчика блискучі мізки, геніальний стратег. І треба ж – провалився з тріском. Як таке могло статися? І чому він ніколи не приходить на наші посиденьки?»
Ми знизували плечима і намагалися перевести розмову. Адже всі знали, з чиєї ласки Герка провалив іспити і чому не приходить в нашу компанію. І я знала, що вони знають.
***
…Чим і як жив Герка, мене незабаром перестало цікавити. Тому що закохалася по вуха. І вперше в житті навіть дивитися боялася в бік карколомного старшокурсника. А той готувався до захисту диплома і, здавалося, й гадки не мав про мої сердечні переживання. На щастя, тільки здавалося. Тому що він теж не наважувався зробити крок назустріч – надто вже серйозно вигинала брову коромислом, зображуючи неприступність…
Через рік я з’явилася на зустріч випускників з заручним колечком. І явно помітним «цікавим положенням».
Перша і єдина з усього класу, яка перетворилася з дівчата в заміжню даму. Посоліднівші хлопці цілували ручку і сипали компліменти. Дівчата шумно вітали, оточивши щільним кільцем. А я розповідала, що першою чекаємо, звичайно, дівчинку: чоловік мріє про моєю маленької копію. Потім, коли малятко підросте, а наш тато просунеться по кар’єрних сходах («Дівчатка, він розумниця. Як мені пощастило! Просто обожнюю»), подумаємо про спадкоємця.
– Треба ж, яка ідилія. Аж вилиці зводить, – пролунало раптом.
Я роками не чула цей голос, але з перших нот впізнала його власника. Що ж, хлопець вибрав не найкращий час для повернення… Тут живе кільце розімкнулося, і мені довелося передумати щодо невдалості появи…
Герка явно знав, що робив. Ще тоді, коли всі ми розійшлися по університетах і оплакували його неприкаяність. Не знаю, наткнувся він на золотоносну жилу або продав душу дияволові, але явно провів час з фінансовою користю. Дорослого, успішного чоловіка не можна було дражнити Герасимом, просто не клеїлося. Господи, та коли він встиг вирости під два метри?
– Ну що, так і будемо сидіти в класі? Гайда в ресторан до мого друга! – запросив.
Дівчата закивали, хлопчаки втягували голову в плечі: на такі витрати ніхто не розраховував.
– Та не тушуйтеся, – сипав королівськими милостями Герка, – я пригощаю…
…Сидорчук танцював вже півгодини, екс-однокласниці стріляли поглядами й очиськами в Герку і навперебій розхвалювали. Мовляв, вони ще з першого класу зрозуміли, що з нього будуть люди. Той тонко посміхався. І за що людині відразу стільки щастя? Успішний, гарний собою, розумний. Принаймні, не купується на відверту лестощі.
– Герочко, а як на особистому фронті? Одружений? Ну, або на прикметі хтось є? – в розвідку боєм пішла Семенова. Молодець Семенова, за жіноче щастя треба боротися, не шкодуючи манікюру. І тут Герка однією фразою повернув нас в шкільний час:
– На прикметі все та ж. Але, видно, не дочекалась мене.
Настала приголомшуюча тиша. Всі знали, про кого йдеться. Дівчата, хлопчаки, я. І Герка знав, що я знаю…
Ох, як же тут душно. Все ж таки панночкам при надії не варто відвідувати злачні заклади.
***
Наслідна принцеса обдурила очікування, опинившись не моєю, а татовою копією. Я була рада: хіба не щастя, коли підростає мініатюра чоловіка, правда, з бантиками-косичками?! А гордий батько і зовсім душі не чув у ній.
На цьому тлі з сином вирішили почекати, до того ж, мене втомила декретна відпустку. До людей, на роботу!..
Ось тут-то він і виник, немов чекав свого часу. Герка виринув з минулого, зустрівшись у дворі, де я гуляла з донькою… Через годину вже дзвонив «потрібній людині», а через тиждень я йшла на нове місце роботи. Наш тато був вражений своєчасності і воістину королівській щедрості однокласника, але не став заперечувати.
…Робота у «потрібної людини» виявилася мрією. У сенсі зарплати і обов’язків – укладати угоди, налагоджувати контакти з партнерами, відстежувати деякі нюанси. Гера приїжджав кілька разів на день, обід з ним став справою звичною. Через місяць до його постійної присутності додалися букети і зізнання. Через три – я не могла уявити без нього життя.
Він висаджував мене біля дитячого садочку і їхав. На «автопілоті» я йшла за донькою, одягала, вела додому, готувала вечерю, здається, з одних і тих самих страв. А ввечері, ховаючись від чоловіка, переглядала повідомлення: «Навіщо ми згаяли стільки років? Не томи, приймай скоріше рішення».
Приголомшливе щастя і нестерпний біль, що йдуть «в ногу», набагато важче, ніж просто біль. Тому що дихання перехоплює подвійно сильніше. І в два рази частіше завмирає серце.
***
На розмову з чоловіком я зважилася в грудні. Напевно, хотілося почати нове життя з нового року. З білого снігу і довгих вечорів… Герці в sms повідомила, що завтра вранці озвучу результат. Але жодної розмови не вийшло: раптово приїхала свекруха, добродушна друга мама явно не заслужила того, що я збиралася втнути.
І ніхто не заслужив…
Співробітники встановлювали білосніжну штучну ялинку, коли в офісі виник Гера. Гарний, як юний бог, і усміхнений. Поруч дріботіла худенька дівчина. Напевно, черговий «цінний кадр», якому належить працювати під керівництвом «потрібної людини» … Господи, як незручно. Він напевно чекає від мене хороших новин, що зовсім скоро ми будемо разом, а з ними негусто.
– Здорові будемо, бояри! – реготав Герка. – Прошу любити і жалувати, це Ірина. Зайшли привітати вас з наступаючим, тому що свята проведемо далеко від батьківщини, біля океану. Так, сонечко?
…Хтось вітав сяючого Германа, хтось «вистрілив» шампанським, а я чомусь думала, що одна ялинкова гілочка поміщена не на своє місце. Через що ялинка похилилась і ось-ось впаде… А потім одяглася і пішла, за трудовою книжкою і розрахунком з’явилася вже в новому році.
Звичайно, він знав, що робив. І знав, що я не знаю.
***
…На лютневій зустрічі випускників був повний склад. Герман прибув з прорахованим запізненням, «геніальний стратег». Я була готова до його появи, але все одно пропустила чутливий укол в серце…
…На годиннику одинадцята, за вікном завірюха, ми в його машині.
– Щось я не помітила океанської засмаги на вас, пане, – спокійно, головне спокійно, втішала себе.
– А її і не могло бути, – посміхнувся Герман. – Я нікуди не їздив. Не чекав, що звільнишся… Скажи, що відчувають непереборні жінки, коли їм зраджують?..
Ось і славно, ось і молодець. Ти сам потрапив у пастку.
– Чарівнимі жінкам, Герочко, не зраджують. В принципі. Зрадою від них захищаються, по слабкості. Чоловіки йдуть в наївній надії, що у жінки впевненості поменшає, а у них прибуде… Отже чарівні жінки правильно оцінюють ситуацію.
Через цілу вічність він запитав:
– А як же чоловік? Ти ж йому все розповіла?
І я по-королівськи поблажливо посміхнулася:
– Чоловік нічого так і не дізнався. А ти не знав, що він не знає.
Автор: Наталя Кролевець
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
