Моїй мамі Надії Микитівні 78 років, мені 53. Мама живе сама і донедавна була дуже активною. А в останній рік почала слабшати і тепер без сторонньої допомоги їй не обійтися. Весь тиждень із нею живе доглядальниця, а в неділю приймаю естафету я.
Мама завжди була діяльною, безжурною, веселою, оптимістичною людиною. І бачити тепер її такою слабенькою, чути, як тремтить її голос, сумно до сліз.
Не подумайте, мені й на думку не спаде махнути на неї рукою, я безмежно люблю матусю. Але, приходячи до неї, я ловлю себе на тому, що мені хочеться скоріше додому. Часом я думаю про те, як довго це все триватиме, і почуваюся винною. Я ж дуже люблю її! Але мені так не просто бачити її такою.
Та я вчуся. Вчуся бачити, як моя найдорожча у світі людина старіє; вчуся потроху брати на себе відповідальність за її повсякденне життя. Так, я не готувалися до цієї зміни ролей, і вона викликає в мені суперечливі почуття, яким я не завжди вмію дати раду.
Просто захотілося поділитися, виноворитися. Можливо, у когось схожа життєва ситуація.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
