fbpx

– Просто моя мама дуже добра, і любить мене. Вона ніколи не сварить мене і не карає, – сказала я подрузі. – Це тому, що вона чужа тобі. А чужим батькам, не можна карати не рідних дітей! – крикнула Оля і, показавши мені язика, втекла на майданчик. Я схопила куртку і вибігла з квартири. Не знаю навіщо, але мені дуже хотілося побачити її. Я довго дзвонила в двері, поки мені нарешті відкрили. Від побаченого я злякалася

– Вероніко, ти з чим хочеш пиріжки? – запитала мене мама, яка поверталася з магазину.

– З повидлом хочу, – відповіла я.

– Добре, доню. Зроблю з повидлом. Ти довго не гуляй, скоро будемо обідати, – посміхнулася мама, і пішла додому.

– Балує тебе мати, Вероніко. Моя мама ніколи у мене не питає, що я буду обідати, – із заздрістю сказала моя подруга Оля.

– Просто моя мама дуже добра, і любить мене. Вона ніколи не сварить мене і не карає, – сказала я подрузі.

– Це тому, що вона чужа тобі. А чужим батькам, не можна карати не рідних дітей! – крикнула Оля і, показавши мені язика, втекла на майданчик.

Мене дуже образили слова подруги, я заплакала і побігла додому.

– Доню, мила, що трапилося? Тебе хтось образив? – запитала мене мама.

– Мамусю, мені сказала Оля, що ви мені чужі. Це правда? – ридала я.

– Ну що ти, дурненька, ти ж знаєш, що Оля дуже заздрісна дівчинка, ти ж знаєш, яка у неї не путня мати. Не звертай ніколи увагу на її слова, – промовила мама і поцілувала мене.

…Відтоді минуло п’ять років. Сьогодні в школі у мене був випускний вечір. Мама пошила мені дуже красиву, мереживну сукню, а тато подарував золоті сережки і колечко.

– Справжня принцеса! – захоплювався мій батько.

– Скажеш теж, ніяка я не принцеса, – засміялася я.

– Тато правий, ти у нас найрозумніша і красива, – сказала моя мама.

Я обняла своїх батьків і подякувала за їх турботу і любов. У школі всі мої однокласники буквально ахнули, побачивши мене.

– Вероніко! Яка ж ти красуня! – вимовив мій однокласник Сашко.

– Ніяка вона не красуня! Якби у мене було таке плаття і прикраси, я була б набагато краща неї! – тупнула ногою моя подруга Оля.

– Олько, ти просто заздриш Вероніці, ось і все! – засміявся Сашко. – От вже дівчата, не буває між жінками дружби.

– Чому заздрити? Тому, що її на смітнику знайшли? – закричала розлютована подруга.

– Ольго, припини! – сказала наша вчителька.

– Я правду кажу, і не треба мені рот закривати! Їй батьки все їй дають, тому що вона не рідна їм. Дядя Женя знайшов її на смітнику і забрав додому, це всі знають. Правильно її рідна мати зробила, що викинула її! Мені моя мама, все про Вероніку розповіла! – кричала Оля, а я її не впізнавала.

– Геть з класу! Зараз підеш до директора! – крикнула наша вчителька, Віра Миколаївна.

Оля вибігла з класу, а я стояла зі сльозами на очах, розуміючи, що моя подруга каже правду, адже такими речами не жартують.

– Вероніко, що не звертай на неї уваги, не дай їй зіпсувати тобі випускний вечір, адже ти наша гордість, єдина медалістка в школі! Ти звикай до того, що багато людей в житті будуть заздрити тобі. Потрібно вміти тримати себе в руках, і до всього ставиться спокійно, – сказала мені Віра Миколаївна.

Я так і зробила.  Заспокоївшись, взяла себе в руки і з гідністю пішла на вручення медалі. Після випускного вечора ми з Вітею йшли додому.

– Як ти думаєш? Оля правду говорила про моїх батьків? – запитала я хлопця.

– Та яка тобі різниця? Твої батьки люблять тебе і піклуються, що тобі ще треба? – сказав Сашко.

Наступного дня я вирішила серйозно поговорити з матір’ю і все з’ясувати. Зрештою, я вже не дитина, і маю право знати правду.

– Мамо, може, краще ти,розкажеш мені правду? Я думаю, краще від тебе почути, ніж від Ольги. Тільки не кажи мені, що вона все вигадала, таке не можливо придумати! – промовила я.

Мати мовчала, а я бачила, як на її очі навертаються сльози.

– Це правда, що тато знайшов мене на смітнику? – прямо запитала я.

– Женя! Йди сюди! – покликала мати мого батька.

– Дівчата, що у вас сталося? – запитав батько.

– Вероніка хоче знати правду про своє народження, – сказала моя мати і заплакала.

– Яку правду? – сторопів батько.

– Тату, досить мені брехати! Я все знаю! Навіщо ви мені брехали весь цей час?! – кричала я.

– Що ти хочеш дізнатися, Вероніко? Те, що рідна мати, викинула тебе в мороз на смітник, а я знайшов тебе і врятував? Ти за це кричиш на нас? Чи за те, що ми удочерили тебе, вклали в тебе всю душу і любимо більше життя? – запитав у мене батько.

– Я хочу знати, чому ви самі мені не розповіли про все, а дозволили, щоб моя подруга зганьбила мене на весь клас? – запитала я.

– Вероніко, іноді правду краще не знати. А Оля, вона не подруга тобі, друзі так не роблять! – сказав батько і вийшов з кімнати.

– Прости нас, дочко, ми хотіли як краще. Чесно кажучи, ми настільки любимо тебе, що вже й самі забули про той випадок і вважаємо тебе рідною донькою, – сказала моя мати.

– Мамо, ти знаєш, хто ця жінка?

– Знаю, вона живе в сусідньому будинку, в третій квартирі, звуть її Світлана. Ця жінка зазнала покарання за свій вчинок. Їй не відомо, що ти живеш зовсім поруч, – важко зітхнула мати.

Я схопила куртку і вибігла з квартири. Не знаю навіщо, але мені дуже хотілося побачити її. Я довго дзвонила в двері, поки мені нарешті відкрили. Від побаченого я злякалася. На мене дивилося якесь чудовисько в жіночому вигляді. На її червоно-синьому заплившому обличчі не було видно навіть очей.

– Чого тобі? – прохрипіла п’яниця.

– Здрастуйте, мені потрібна Світлана, можу я її побачити? – поцікавилася я.

– Ти її вже бачиш! – засміялася беззубою посмішкою жінка. – Чого тобі треба?

– Хочу сказати спасибі тобі! – промовила я.

– Це за що? – не зрозуміла Світлана.

– За те, що викинула мене. Я не уявляю, щоб зі мною було б, якби ти залишила мене, – промовила я і кинулася бігти.

Сівши на лавці біля під’їзду, я взялася за голову. Що ж я роблю? Навіщо, образила найдорожчих мені людей? Адже я повинна їм у ноги кланятися за те, що вони підібрали мене і залишили у себе. Що б зі мною зараз було, якби я жила у цій Світлани? – міркувала я.

У цей момент з під’їзду вибігли мої батьки.

– Доню, куди ти втекла? Адже ми хвилюємося! – сказав мій тато.

– Вибачте мене, будь ласка, я дуже люблю вас! – заплакала я і обняла своїх батьків.

– Дурненька ти! Як ми можемо ображатися на тебе? Запам’ятай – ти наша дочка! І інших батьків у тебе немає! – сказала мама.

– Дівчата, ходімо пити чай! – посміхнувся мій тато і обняв нас. І всі разом ми пішли до нашої затишної оселі.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page